("Листи до Івана Сергійовичу Тургенєву")

П'єса О. Островського «Гроза» після своєї постановки на сцені породила безліч відгуків і суперечок. Відгуки критиків були неоднозначними і часто суперечливими, що викликало цілу полеміку серед письменників-публіцистів. Поет А. Григор 'єв не відноситься до числа критиків-публіцистів, що і сам охоче визнає. Статтю А. Григор 'єва не можна назвати повною мірою рецензією. Швидше, це просто думки про творчість Островського взагалі і про «Грози» зокрема.

Повного розбору і переказу п'єси в статті немає. Автор докладно аналізує всі творчість Островського, висловлюючи свою думку з приводу розвитку ідей, закладених в п'єсах письменника. Він пише, що Островський малює широке щільно народного життя, не впадаючи в комізм. Поет не згоден з думкою демократичних критиків, які вважали Островського, перш за все, викривачем «темного царства» самодурства і навіть сатириком. Для Григор'єва більш важлива не сатира, що не викриття, а народний дух, який він побачив у всіх п'єсах Островського і в «Грози» теж. Автор закликає не викривати, а «змиритися перед народної правдою», перед життям. В іншому випадку критики стануть тільки непроханими і нікому не потрібними «вчителями життя», по суті, ніякими вчителями і не будучи.

А. Григор 'єв вважав, що демократичні критики підганяють творчість Островського під свої теорії, а життя, показана в його п'єсі, ширше і глибше теорій. Він вважає, що Островський не так критикує і викриває пороки, скільки показує народне життя в усіх його проявах. Показує детально, з добрим гумором, а не зі злою сатирою. І часто з любов'ю і співчуттям до своїх героїв. Тут показано не тільки і не стільки самодурство, скільки саме життя у багатьох своїх різноманітних проявах. Ключовим словом до творчості письменника А. Григор 'єв вважає не "самодурство», а «народність». Народність - це культура селянства і купецтва, близькість до землі і традицій, природний хід суспільних відносин

Попутно О.Григор 'єв сперечається в своїй статті з Добролюбовим, який вважав Катерину «протестним характером» і бунтаркою.

Для демократичних критиків важливі були суспільні взаємини, відображені в художньому творі, а головне - соціальний протест. А для А.Грігорьева було більш важливим є розвиток людської душі. Тому трагізм п'єси для нього відходить на другий план, а на першому - краса і поетичність російської природи, подробиці провінційного життя і побуту.

На думку А.Грігорьева п'єси Островського відображають в собі цілий народний світ, з усіма його суперечностями. А Островського він вважає, перш за все, народним поетом, а вже в другу чергу - критиком суспільних вад. Тому одним з найважливіших моментів для поета була сцена побачення Катерини і Бориса в яру, недалеко від Волги. На думку А. Григор 'єва це одна з найпоетичніших сцен в п'єсі, вся перейнята народним духом і народною культурою. Якщо ще перше і друге дію можна було хоч якось назвати словом «викриття», то сцена побачення в третій дії описується тільки словом «поезія».

(Фрагмент з драматичної постановки)

Свій погляд на цю п'єсу і на інші п'єси Островського А. Григор 'єв називав ідеально-художнім. На противагу іншим поглядам на мистецтво: реальному, який прагне загнати все художні твори в теоретичнірамки і естетичному, сповідувати принцип «мистецтва для мистецтва». І те, і інше поет вважав неприйнятним. Для нього найголовнішим критерієм був принцип «народності», який в повній мірі втілився в «Грози».

Для А. Григор'єва п'єса «Гроза" не уособлення «темного царства», а поетичне царство народного життя. Рамки теорії «темного царства» занадто вузькі для цієї драми, вона набагато ширше і глибше за змістом.

літературна критика

Після «Грози» Островського (А. А. Григор 'єв)

Листи до Івана Сергійовичу Тургенєву. Лист перший. неминучі питання

Аполлон Олександрович Григор'єв

Гроза очищає повітря.
фізична аксіома
... Смирення перед народною
правдою.
слова Лаврецкого1

А що скаже народ? ..
Гоголівський «Роз'їзд» 2

Ось що скаже народ! .. думав я, виходячи з ложі в коридор після третьої дії «Грози», що закінчився найщирішим вибухом загального захоплення і гарячими викликами автора3.
Враження сильне, глибоке і головним чином позитивно загальневироблено було не другою дією драми, яке, хоча і з деякими труднощами, але все-таки можна ще притягнути до караючого і викривального роду літератури, - а кінцем третього, в якому (наприкінці) рішуче нічого іншого немає, крім поезії народного життя, - сміливо, широко і вільно захопленої художником в одному з її найістотніших моментів, що не допускають не тільки викриття, але навіть критики і аналізу: так цей момент схоплений і переданий поетично, безпосередньо. Ви не були ще на уявленні, але ви знаєте цей чудовий за своєю сміливою поезії момент - цю небувалу досі ніч побачення в яру, всю дихаючу близькістю Волги, всю пахучу запахом трав широких її лугів, всю що лунає вільними піснями, «Забавними», Таємними промовами, всю повну чарівності пристрасті веселою і розгульне і не меншого чарівності пристрасті глибокою і трагічно-рокової. Це ж створено так, як ніби не художник, а цілий народ створював тут! І це-то саме було всього сильніше відчуте в творі масою, і до того ж масою в Петербурзі, диви б в Москві, - масивом складних, різнорідних, - відчуте при всій неминучою (хоча значно меншою проти звичаю) фальші, при всій лякаючою різкості олександрійського виконання .
Для мене особисто людини в народ віруючого і давно, ще раніше за ваше Лаврецький, який виховав в собі смирення перед народною правдою, розуміння і почуття народу становлять вищий критериум, що допускає над собою в потрібних випадках перевірку одним, вже тільки останнім, самим загальним критериумом християнства. Чи не народ існує для словесності, словесність (в самому широкому сенсі, тобто як все різноманітне прояв життя в слові) для народу, - і не словесністю створюється народ, а народом словестного. Будь-яка ж словесність, яка думає створити або перебудувати народ ... Але тут я краще поки зупиню мова свою і не докінчив думки, як Гамлет не докінчує фрази: «І якщо сонце зароджує черв'яків в дохлої собаці ...» 4.
Напередодні вистави «Грози» я довго говорив з вами про многом5, що для мене і, судячи з симпатії вашої до розмови, для вас самих є істотним вірування по відношенню до мистецтва і до життя. Я збирався було писати до вас ряд листів, в яких з за можливе і потрібне - не для вас, звичайно, а для інших читачів - ясністю, з можливою і абсолютно непотрібною, але вважає за потрібну в наше відвиклих абстрактного мислення час, виразністю, викласти положення і логічно життєві наслідки того загального погляду на мистецтво і відносини мистецтва до життя, який я не раз називав ідеально-художнім. Погляд цей - не нова який-небудь, - і, отже, я не маю претензії називати його моїмпоглядом; називаю ж я його так, тобто ідеально-художнім, в протилежний двом іншим: 1) погляду, який привласнив собі в недавні часи назва реального6, але, по суті, теоретичного, Розстеляють бідне життя на прокрустове ложе, подчиняющему її більш-менш вузької теорії, тобто сукупності останніх результатів, здобутих розумом в останню хвилину сучасного життя, і 2) погляду, прісвоівающему собі назву естетичногоПроповідувати своє дилетантське байдужість до життя і до її істотних питань, в ім'я якогось мистецтва для мистецтва, а тому набагато більш заслуговує назва погляду матеріального7, - грубо чи матеріального, тонко чи матеріального, це абсолютно все одно. Природно, що, протівуполагая ідеально-художній погляд естетичному в, такому сенсі, - я не думаю ставити мистецтва будь-які зовнішні цілі або завдання. Мистецтво існує для душі людської і висловлює її вічну сутність у вільному творчості образів, і за цією самою воно - незалежно, існує саме по собі і сама для себе, як все органічне, але душу і життя, а не порожню гру, має своїм органічним змістом .
Замість розвитку цих загальних основ, замість задуманих було мною чисто філософських бесід, які відкладаються на невизначений час, але все-таки, якщо накип коли-небудь, то будуть звернені до вас, я, весь під впливом живого і, з усіма його недоліками, істинно могутнього художнього явища, зважився повести з вами багато і довгі промови про Островського і значенні його поетичної діяльності, - мови, які перш за все і понад усе будуть щирі, тобто будуть ставитися до самої суті справи, а не до чого-небудь сторонній, позасправи лежить, і закінчіть роботу навмисно або ненавмисно затемнює.
Якщо деякі з основних положень і наслідків ідеально-художнього погляду, в застосуванні до досліджуваних явищ, зажадають по суті самої справи досить докладного розвитку, - і буду без побоювання віддаватися таким вимогам по вельми зрозуміломубажанням бути абсолютно зрозумілиммоїм читачам.
З приводу цього я дозволяю собі зробити невелике, чисто особистий відступ: зізнатися вам відверто - скарги на незрозумілість мого звичайного викладу мені серйозно надоелі8; бо я, як людина переконання, дозволяю собі дорожити моїм переконанням. Переконання - якщо воно є дійсне переконання - купується здебільшого ціною розумових і моральних процесів, більш-менш тривалих переворотів в душевному організмі, - процесів і переворотів, не завжди, як ви знаєте, легких - а не приходить з вітру. У кого є сильна потреба висловити свої переконання, в тому дуже природно і бажання, щоб з ними, з цими складовими моральне життя людини переконаннями, або погоджувалися, Або, що точно так само важливо, сперечалися. До сих же пір я ще не мав задоволення сперечатися як ні з ким із теоретиків, Так і ні з ким з естетиків.
Готовий у повноті щирістю зізнатися в гріху деякої темряви викладу і деякою зайвої прихильності до аналізу, я залишаюся, однак, при переконанні, що розумової ліні, ліні мислити і стежити за розвитком чужої думки, не треба по-справжньому балувати ні в собі, ні в інших. Стислі форми філософського викладу - зрозуміло, там, де вони потрібні, - замінюють собою цілі сторінки резонерства, хоча, звичайно, вимагають від читача самомишленія, зовсім резонерством НЕ необхідного.
Чи не відступаючи тому анітрохи від права припускати в моїх читачів здатність мислити і стежити за розвитком чужої думки, я, в цьому випадку, постараюся тільки, наскільки можливо, уникати стислих формул і термінів філософії тождества9, але - вважав би гріхом замінювати їх резонерством. Резонерство рішуче противно всякому, чиє мислення долає істини хоч трохи складніші, ніж 2х2 = 4. Є мислення, та й не жіночі тільки, - ви цього, на жаль, не договорили, - в яких 2х2 дають не 4, а стеаринову свічку ... 10 Ось для цих-то мислень і створено особливо резонерство. Ворушачи і дратуючи розумовий хтивість, резонерство, цей процес без результатів, це справжнє і єдине мистецтво для мистецтва тим добре, що і на справу начебто схоже, тобто дає певну ступінь насолоди, та й до справи ні до якого не веде, тобто не вимагає від займаються їм ні розумових, ні моральних самопожертвований.
Істина філософська, як витончене твір, пов'язана з відомою цілістю, є органічне ланка цілого світу - і цілий світ в ній просвічує як в цілому неподільний. Якщо душа ваша прийняла її, вас охопив уже цілий світ необхідно пов'язаних з нею думок: у неї є зв'язки, спорідненість, історія і внаслідок цього чарівна, що тягне вперед сила - сила життя.
Резонерство, це дагеротип, випадковий, сухий, мертвий, ні з чим розумно не пов'язаний, розумовий трутень, розумовий євнух, породження морального міщанства, його улюблене чадо, висіженного їм, як гомункулус Вагнером.

Дозволивши собі, по крайньої необхідності, це невелике вступ і полегшити кілька душу виливом моєї глибокої ненависті до резонерству, настільки подобаються більшості, переходжу до справи.
Я збираюся, як я сказав, повісті з вами довгіі зовсім щирімови про значення діяльності Островського з приводу його останнього твору, що порушує, як звичайно, каки усі попередні, різні чутки, іноді, і навіть дуже часто, зовсім протилежний, іноді розумні, іноді позитивно дикі, але у всякому разі здебільшого нещирі, Тобто до справи не відносяться, - а з приводу справи висловлюють ті чи інші суспільні і моральні теорії критиків-публіцистів. Критики-публіцисти - взагалі люди надзвичайно добрими намірами, пройняті самим законним і серйозним співчуттям до суспільних питань; теорії їх, якщо і підлягають спору в багатьох пунктах, як всякі теорії, але тим не менш, проводячи послідовно відомі точки зору на життя, сприяють необхідно до роз'яснення істотних питань життя; ню справа-то в тому, що ці теорії, як би розумні вони чи були, з яких би законних точок не відправилися, в художньому творі стежать, та й можуть стежити тільки тужиття, яку бачать з відомих точок, а не ту, яка в ньому, якщо воно є істинно художній твір, просвічує з усім своїм многооб'емлющім і в ставленні до теорій часто іронічним змістом. Мистецтво, як справа синтетичне, справа того, що називається натхненням, захоплює життя набагато ширше будь-якої теорії, так що теорія порівняно з ним залишається завжди позаду.
Так залишило позаду останній твір Островського все теорії, мабуть, настільки переможно і воістину блискуче висловлені чудово обдарованим публіцистом «Современника» в статтях про «Темному царстві» 11.
Статті ці наробили багато шуму, та й справді одна сторона життя, відображеної творами Островського, захоплена в них так влучно, страчена з такою нещадною послідовністю, затаврували таким вірним і типовим словом, що Островський з'явився перед публікою абсолютно несподівано викривачем і крателем cамодурства. Воно ж і так. Зображуючи життя, в якій самодурство грає таку важливу, трагічну в принципі своєму і наслідки і комічну в своїх проявах, роль, Островський не відноситься же до самодурства з любов'ю і ніжністю. Чи не відноситься з любов'ю і ніжністю - слідчо, ставиться з викриттям та карою, - висновок пряме для всіх, хто любить підводити миттєві підсумки під будь-яку смугу життя, освітлену світлом мистецтва, для всіх теоретиків, мало поважають життя і її безмежні таємниці, мало вникає в її іронічні витівки.
Прекрасно! Слово Островського - викриття самодурства нашому житті. У цьому його значення, його заслуга як художника; в цьому сила його, сила його дії на масу, на цю останню для нього як для драматурга інстанцію. Так точно чи в цьому?
Беру факт найяскравіший, не той навіть, з якого я почав свої рапсодії, а факт тільки можливий (на жаль! Колись, нарешті, можливий?) - беру можливе, або, мабуть, неможливе, уявлення першої його комедії «Свої люди розрахуємося »... 12
Дотепний автор статей «Темне царство» позитивно, наприклад, відмовляє в своєму співчутті Большову навіть і в трагічну хвилину життя цього останнього ... Відмовить йому в жалі і, отже, відомому співчутті маса? .. Публіцист - до чтого не доведе людини теорія - майже що стоїть на стороні Липочки; по крайней мере, вона у нього включена в число протестувальниць і протестантів в побуті, збурений і переважна самодурством13. Питаю вас: якмаса поставиться до протестанткиЛипочка? .. Чи зрозуміє вона Липочку як протестантку?
В інших комедіях Островського симпатії і антипатії маси так само точно розійдуться з симпатіями і антипатіями р - Бова, як постараюся я довести фактами і детально згодом. А адже це питання чарівні. Островський насамперед драматург: адже він створює свої типи не для р - Бова, автора статей про «Темному царстві», - не для вас, не для мене, не для кого-небудь, а для маси, для якої він, мабуть, як поет її, поет народний; є і вчитель, але вчитель з тих. вищих точок зору, які доступні їй, масі, а не вам, не мені, ні м - Бову, з точок зору, нею, масою, що розуміються, нею поділюваних.
Поет - учитель народу тільки тоді, коли він судить і рядитися життя в ім'я ідеалів-життя самої властивих, а не їм, поетом, складених. Не думайте, так ви, ймовірно, і не будете думати, щоб масою тут кликав я одну будь-яку частину великого цілого, званого народом. Я кличу масою, почуттям маси, то, що в відому хвилину позначається мимовільним загальним настроєм, всупереч приватному і особистому, свідомому чи несвідомому настрою в вас, в мені, навіть в м - Бове - нарівні з купцем з Апраксина ряду. Це щось, що позначається в нас як щось фізіологічне, просте, нерозкладних, ми можемо пригнічувати в собі хіба тільки фанатизмом теорії.
Зате, подивіться, які наслідки виробляє насильницьке придушення в собі цього простого, фізіологічного почуття; помилуйтеся, як душі молоді і гарячі, захоплені фанатизмом теорії, скачуть пове за трьома навздогін за першими, які висловили відомим позитивним чином відому, що має сучасне значення теорію, і не тільки навздогін, а наввипередки, бо теорія є ідол невблаганно жадібний, постійно вимагає собі нових і нових жертовних треб.
Чи маєте ви поняття про статейку, що з'явилася в «Московському віснику» з приводу «Грози» Островського? 14 Статейка належить до числа тих курйозів, які будуть дороги потомству, і навіть вельми недалекому потомству; будуть їм отисківаеми, як чудові свідчення про хвороби нашої напруженої і робочої епохи. Автор її ще перш здивувавчитачів несамовито-напруга статтею про російську жінку, з приводу ламаної натури (якщо натурою називати це можна) Ольги в романі «Обломов» 15. Але подив, порушену статейки про «Грози», перевершує багатьма ступенями здивування, вироблене прежнею. З якою наївними, чисто вчені, Тобто мозговою, а не сердечною вірою, юний (ймовірно) рецензент «Московського вісника» засвоїв дотепну і блискуче висловлену теорію автора статей «Темне царство». Не знаю, чи стало б у самого р - Бова стільки сміливою послідовності в проведенні його думки, як у його учня і Сеїд. Навіть сумніваюся, щоб стало; автор статей «Темне царство», судячи по зрілому, майстерному його викладу, - людина доросла; навіть готовий підозрювати, що р - бов нишком регоче над ретельністю свого Сеїд, нишком тому, що реготати явно було б недобросовісно з боку м - Бова. Адже «його ж добром, так йому ж чолом», адже рецензент «Московського вісника», власне, тільки докладає сумлінно до «Грози» ідеї автора «Темного царства», точно так же, як в статті про російську жінку він тільки проводив послідовно і з гарячим ентузіазмом холодно-жовчні ідеї автора статей про обломовщине. Г-н Пальховскій - ім'я юного рецензента - глибоко увірував в те, що Островський каратель і викривач самодурства і іншого, і ось «Гроза» вийшла у нього тільки сатирою, і тількив сенсі сатири надав він їй значення. Думка і сама по собі дика, але помилуйтеся їй в додатках: в них-то вся сила, у них-то вся принадність: Катерина не протестантка, а якщо і протестантка, то безсила, що не винесла сама свого протесту, - катай її, Катерину! Чоловік її вже зовсім не протестант, - валяй ж його, мерзотника! Вибачте за цинізм моїх виразів, але вони мені приходили мимоволі на мову, коли я з судорожним реготом читав статтю р Пальховского, і, каюсь вам, внаслідок статті юного Сеїд р - Бова, я мимоволі сміявся над безліччю положень серйозною і розумної статті публіциста «Современника», зрозуміло, взятих тільки в їх послідовному додатку. Протестантка Липочка, протестантки Мотрона Савишна і Марія Антипівна, попивають з чиновниками мадеру на вільному повітрі під Симоновим ... як хочете, але ж такого роду протестантизм - в іншу хвилину мимоволі випаде дуже кумедним!
Але ж сміх сміху ворожнеча, і в моєму сміхові було багато смутку ... і багато важких питань виходило через логічного комізму.
Мені, право, іноді наш час видається вираженим читачеві сміливо, але вірно, в сцені високо-поетичного створення «Komedya nieboska» * 16, в якій поет приводить свого героя в божевільню і де в різних голосах божевільних чутні різні страшні крики нашого часу, різні теорії, більш-менш потворні, більш-менш фанатичні; страшна і глибокого сенсу виконана сцена!
Адже не тільки р - бов, навіть Сеїд його, - цілком ймовірно, людина, глибоким, хоч і мозковим процесом виробляє свої переконання, - не тільки, говорю я, вони не смішні своїми захопленнями, - вони гідні за них, зрозуміло, не в рівній мірі, і співчуття і поваги. Адже ми шукаємо, ми просимо відповіді на страшні запитання у нашій мало ясною нам життя; адже ми не винні ні в тому, що питання ці страшні, ні в тому, що життя наше, це життя, нас оточує, нам мало зрозуміла з незапам'ятних часів. Адже це справді страшна, що загубилася десьі колисьжиття, те життя, в якій розповідається серйозно, як в «Грози» Островського, що «ця Литва, вона до нас з неба впала» 17, і від якої, загубилася десьі колись, Відректися нам не можна без насильства над собою, протівуестественного і тому майже злочинного; та життя, з якою ми всі спочатку ворогуємо н смиренням перед невідомою правдою якої все люди з серцем, люди плоті і крові кінчали, кінчають і, мабуть, будуть ще кінчати, як Федір Лаврецький, що знайшов в ній свою шукану і створену з її соків Лізу; те життя, яким в особі Гафії Матвіївни приносить Обломов в жертву роблену і зламані, хоча зовні граціозну, натуру Ольги і в якій він гине, єдино, втім, з волі його автора, і не мирян нас до того ж анітрохи своєю загибеллю з особистістю Штольца.
Так, страшна ця життя, як таємниця страшна, і, як таємниця ж, вона вабить нас і дражнить і тягне ...
Але куди? - ось у чому питання.
У вир або на простір і на світло? В єднанні з нею або в запереченні від неї, що губить обломовщини, з одного боку, безвихідно-темного царства, з іншого, полягає для нас порятунок?

Ми дійшли до того, що з тими моральними засадами, з якими досі жили, або, краще, животіли, в тих суспільних умовах, в яких перебували, або, вірніше, кисли, жити більш не можемо.
Чого ж дивуватися, ще раз, що у всіх явищ таємничоїнашому житті ми дошукуватися сенсу; мудро чи, що у всякому художньому створенні, що відбив у своєму фокусі найбільшу суму явищ відомого роду, ми шукаємо виправдання і підкріплення того сенсу, який ми самі більш-менш правильно, але, у всякому разі, серйозно, додали явищ, внаслідок законного роздратування неправими явищами і ще більш законного бажання усвідомити собі темні для нас явища?
Все це не тільки не дивно, але абсолютно логічно. Всім цим абсолютно пояснюються різні відносини нашої думки до творів мистецтва, які більш-менш сильно її ворушать.
Кровні або мозкові, але (як ті, так і інші) сильні і дійсні ворожнечі і співчуття вносимо ми в наші відносини до цих, мабуть, безневинним, чадам творчості і фантазії, і інакше бути не може.
Чаду, як всякі чада, дійсно невинні, але вони живі породження життя. Час, коли створення мистецтва вважалися розкішшю, звеселянням без причин і наслідків, давно минув. Ще похмурий чернець Савонарола, сожігая на площі Сан-Марко у Флоренції мадонн італійських художників його часу, розумів, що невинні чада мистецтва можуть порушувати любов і ненависть, як і винні чада життя ...
Наш час ще більше це розуміє. Фанатизм симпатій і антипатій прокрався навіть і в ту область мистецтва, яка найбільш чужа моральних і життєвих вимог, найменш до чого-небудь зобов'язується, - навіть в музику, і фанатична релігія вагнерізма є один з яскравих симптомів страшної напруженості розумового і морального настройства нашої епохі18.
З цього-то самому не можна в наш час відмовити в повазі і співчутті ніякої чесної теорії, тобто теорії, яка народилася внаслідок чесного аналізу суспільних відносин і питань, і вельми важко виправдати чим-небудь дилетантське байдужість до життя і її питань, що прикриває себе служінням якому -то чистому мистецтву. З теоретиками можна сперечатися: з дилетантами не можна, та й не треба. Теоретики ріжуть життя для своїх ідольських треб, але це їм, може бути, багато чого варте. Дилетанти тішать тільки плоть свою, і як їм, по суті, ні до кого і ні до чого немає діла, так і до них теж нікому не може бути, по суті, ніякого діла. Життя вимагає порешеній своїх пекучих питань, кричить різними своїми голосами, голосами грунтів, місцевостей, народностей, настроїв моральних в творах мистецтв, а вони собі тягнуть вічну пісеньку про білого бичка, про мистецтво для мистецтва, і приймають невинність чад думки і фантазії в сенсі якогось -то безпліддя. Вони готові закидати брудом Занда за непристойну тривожність її створінь, і манерою фламандської школи виправдовувати порожнечу і низовину чиновницького погляду на жізнь19. Те й інше їм одно нічого не варто!
Ні! я не вірю в їх мистецтво для мистецтва не тільки в нашу епоху, - в яку завгодно справжнюепоху мистецтва. Ні фанатичний гібелін Дант20, ні чесний англійська міщанин Шекспір, такий ненависний пуританам всіх країн і віків навіть до цього дня, Ні похмурий інквізитор Кальдерон21 були художниками в тому сенсі, який хочуть надати цьому званню дилетанти. Поняття про мистецтво для мистецтва є в епохи занепаду, в епохи роз'єднання свідомості кількох витонченого почуття дилетантів з народним свідомістю, з почуттям мас ... Справжнє мистецтво було і буде завжди народне, демократичне, в філософському сенсі цього слова. Мистецтво втілює в образи, в ідеали свідомість маси. Поети суть голоси мас, народностей, місцевостей, глашатаї великих істин і великих таємниць життя, носії слів, які служать ключами, щоб вони розуміли епох - організмів у часі, і народів - організмів в просторі.
Але з цієї ж самої народної, демократичної сутності істинного мистецтва слід, що теорії не можуть обійняти всього живого сенсу поетичних творів. Теорії, як підсумки, виведені з прошёдшёго розумом, Мають рацію завжди лише відносно до минулого, на яке вони, як на життя, спираються; а минуле є завжди тільки труп, покидає річище вперед життям, труп, в якому анатомія добереться до всього, крім душі. Теорія вивела з відомих даних відомі закони і хоче змусити насильно жити всі наступні, що розкриваються дані по цим логічно правильним законам. Логічне буття самих законів безсумнівно, мозкова робота по цим абстрактним законам йде абсолютно правильно, та й іде-то вона в абстрактному, чисто логічному світі, світі, в якому все має очевидну послідовність, сувору необхідність, в якому немає невичерпного творчості життя, званого зазвичай випадковістю , званого такдо тих пір, поки воно не стане минулим і поки логічна анатомія чи не розітне цього трупа і не приготує нового апарату у вигляді нової теорії.
Кого ж любити, кому ж вірити,
Хто не змінить нам один? .. 22 -
маєте право запитати мене і ви, і читачі моїх листів до вас словами поета.
Кого кохати? Кому вірити? Життя любити - і в життя одну вірити, підслуховувати биття її пульсу в масах, прислухатися до голосів її в творах мистецтва і релігійно радіти, коли вона піднімає свої покриви, викриває свої нові таємниці і руйнує наші старі теорії ...
Це одне, що залишилося нам, це саме і є «смиренність перед народною правдою», яким такий сильний ваш розбитий Лаврецький.
Інакше, без смирення перед життям, ми станемо непокликані вчителями життя, непрошеними жалібника народного благоденства, - а головне, будемо й поставили в постійно помилкові положення перед життям.

Знову звертаючись до фактів, що породила ці міркування, я вказую, як на хворе місце сучасних теорій, на чутки про діяльність Островського. Скільки часу ця чисто вже вільна і з усіма своїми недоліками цілісна, органічна, жива діяльність вислизала з-під ножа теорій, не піддавалася їх визначень, була за це переслідувана, зовсім непрізнаваема або полупрізнаваема.
З'явився нарешті дотепна людина, який втиснув її в такі рамки, що стало можливо помирити співчуття до неї зі співчуттям до інтересів і теоріям хвилини, що вона перестала вибиватися із загальної колії кари і викриття. Звершилося на очах читачів одне з найдивовижніших перетворень. Драматург, якого звинувачували, іноді без підстав, іноді з підставами, в безлічі недоліків, недоробок і недоглядів; 23 письменник, якому в одній з нахабним статей одного загиблого журналу відмовляли в істинному талант; 24 якому в інший, не менш нахабної, хоча пристойнішій статті іншого журналу, радили переважно думати і думати, 25 - перетворився з народного драматурга в чистого сатирика, викривача самодурства, але зате - позитивно був виправданий від всіх звинувачень. Всі провини звалені були на «темне царство», сатирик ж з'явився рішуче бездоганним.
Поверне він круто, щоб як-небудь звести кінці, характер будь-якої особи; залишить він яке драматичне становище як натяк; не матиме у нього віри у власний задум і сміливості довершити за народним уявленням то, що зачала за народним уявленням, - винен не він, винувато «темне царство», якого неподобств він каратель і викривач. Що за потреба, що, докладаючи одну цю мірку, ви урізує в письменника його найновіші, найістотніші властивості, пропускаєте або не хочете бачити його позитивні, поетичні боку; що потреби, що ви змушуєте художника йти в його творчості не від типів і їх відносин, а від питань громадських і юридичних. Думка, взята за основу, сама по собі вірна. Адже, знову повторюю, не відноситься же драматург до самодурства і неподобству зображуваної їм життя з любов'ю і ніжністю, не відноситься, так, стало бути, ставиться з страти і викриттям. Ergo pereat mundus - fiat justitia! ** Загальне правило теоретиків діє у всій силі, і дійсно руйнується цілий світ, створений творчістю, і на місце образів є фігури з ярликами на лобі: самодурство, забита особистість і т. Д. Зате Островський стає зрозумілий , тобто теорія може вивести його діяльність як логічне наслідок з діяльності Гоголя.
Гоголь викрив нашу напоказ виставляється, так би мовити, офіційну дійсність; Петровський підіймає покриви г нашій таємничої, внутрішньої, побутового життя, показує головну пружину, на якій заснована її багатоскладова машина, - самодурство; сам дає навіть це слово для визначення свого безцінного Кіта Кітича ... Що ж?
Невже загадку дозволили,
Невже словознайдено? 26 -
то слово, яке неодмінно несе з собою і в собі Островський, як всякий істинно чудовий, істинно народний письменник?
Якщо так, то знайдене словоне повинно боятися жодної перевірки, тим більше повірки жінію. Еже воно правильно, то будь-яку перевірку витримає. Якщо воно правильно, то з-під його широкої рамки не повинні вибиватися ніякі риси того світу, до якого воно служить ключoм. Інaчe - Oно або зовсім невірно або вірно тільки наполовину: до одних явищ підходить, до інших не підходить. Дозволяю собі запропонувати разом все здивування і питання, що виникають з програми слова до явищ, - крок за кроком, драма за драмою.
1) Що правильне, народне співчуття, моральне і громадянське, в «Сімейної картині» - не на боці протестувальниць Мотрони Савішни і Марії Антипівни, - це, я вважаю, безсумнівно, - хоча з неспівчуття до них морального народного свідомості не слід співчуття до самодурства Антипа Антипич Пузатова і його матері, до святенництва і мерзоти Шірялова. але - якзображено самодурство Антипа Антипич: з злим чи гумором сатирика або з наївною правдою народного поета? - це ще питання.
2) «Свої люди розрахуємося» - перш за все картина суспільства, відображення цілого світу, в якому проглядають всілякої органічні початку, а не одне самодурство. Що людське співчуття і співчуття залишається по ходу драми за самодурами, а не за протестантами - це навіть і не питання, хоча, з іншого боку, - не питання ж і те, що Островський постачав собі задачею порушення такого співчуття. Ні! він тільки не був сатириком, а був об'єктивним поетом.
3) Що в «Ранку молодої людини» справу говорить самодур дядько, а не протестант племінник - теж навряд чи підлягає сумніву.
4) Світ «Бідної нареченої» зображений з такою симпатією поета і так мало в ньому сатиричного в зображенні того, що могло б навіть будь-хто інший подати привід до сатири, що потрібна неймовірна логічна натяжка для того, щоб співчувати в цьому світі не високою, що приносить себе в жертву боргу, підкорювати, жіночій натурі, а однією лише загиблої, хоча і дійсно багатою силами, особистості Дуні, як м -бов. Дуня - створення великого майстра, і, як будь-яке створення справжнього мистецтва, носить в собі високоморальну завдання; але завдання-то ця - з простою, природною, а не з теоретичної, насильницької точки зору - полягає зовсім не в протесті. У Дуні правильним чином співчуває маса не її загибелі і протесту, а тим кращим якостям великодушності, які в ній вціліли в самому падінні, тому високій свідомості гріха, яке світиться в ній, тій покірності долі, яка в її сильною, широкою і розмашисто натурі цінується вдвічі дорожче, ніж в натурі менш палкою і багатою.
Так, принаймні, справа виходить з точки зору простого сенсу і простого почуття, а по-вченому там, не знаю, вийде, може бути, і інакше. Про те, як вся манера зображення і весь лад відносин до дійсності в «Бідної нареченій» суперечить манері Гоголя і його строю - я ще тут і не говорю. Я беру тільки найочевидніше, ясна, таке, в чому теоретичний масштаб позитивно, на всякі очі, розходиться з справжньою справою.
5) В комедії «Не в свої сани не сідай» - ніякими міркуваннями ви не досягнете від маси ні розуміння шкоди від самодурства поважного Максима Федотича Русакова, ні співчуття до чого-небудь іншого, крім як до положення того ж Русакова, до простої і глибокої любові Бородкіна і до нежестокому положенню бідної дівчини, захопленої простотою своєї люблячої душі - так порадами протестантки тітоньки ***.
6) «Бідність не порок» - не сатира на самодурство Гордія Карпича, а знову-таки, як «Свої люди розрахуємося» і «Бідна наречена», поетичне зображення цілого світу з дуже різними началами і пружинами. Любимо Торцов збуджує глибоке співчуття не протестують своїм, а могутності натури, з'єднаної з високою свідомістю боргу, з почуттям людської гідності, уцілілими і в грязі, глибиною свого каяття, щирою спрагою жити чесно, по-божому, по-Земски. Любов Гордіївна, - один з чарівної, хоч і злегка окреслених жіночих образів Островського - не забита особистість, збудлива лише жаль, а висока особистість, яка приваблює все наше співчуття, що не забиті особистості ні Марія Андріївна, в «Бідної нареченій», ні пушкінська Тетяна, ні ваша Ліза. Побут, що становить фон широкої картини, узятий -на всякі очі, крім очей теорії - не сатирично, а поетично, з любов'ю, з симпатією очевидними, скажу більше - з релігійним культом істотно-народного. За це навіть озброїлися на Островського во дні они. Поетичне, тобто пряме, а не непряме, ставлення до побуту і було каменем спотикання і спокуси для присяжних цінителів Островського, причиною їх, у ставленні до нього, помилкового положення, з якого думав вивести їх всіх р - бов.
7) накидати нарис широкої народної драми «Не так живи, як хочеться» настільки мало - сатира, що в зображенні головного самодура, старого Іллі Ілліча, немає і тіні комізму. У Петра Ілліча далеко не самодурство істотна сторона характеру. У створенні Груші, і навіть її матері, видно для всякого, крім теоретиків, народний поет, а не сатирик. Груша особливо є особа, зображена позитивно, а не негативно, зображене як щось живе і що повинна жити.
8) Якщо б самодурствоКіта Кітича було одною ціллю зображення в комедії «В чужому бенкеті - похмілля» - громадський сенс цієї комедії не був би такий широкий, який він видається в зв'язку з «Прибутковим місцем», з «Святковим сном», з сценами «Не зійшлися характером» . Що Кіт Кітич самодур - немає ні найменшого сумніву, але такого наймилішогоКіта Кітича створив поет, а не сатирик, що не сатирик створював Фальстафа. Адже вам шкода розлучатися з Кітом Кітичем, ви бажали б бачити його в різних подробиці його життя, в різних його подвиги ... Та й сенс-то комедії не в ньому. Комедія ця, разом з обчисленими мною іншими, захоплює справу глибше ідеї самодурства, представляє відносини земщини до чужого і невідомого їй офіційного світу життя. Над Кітом Кітичем маса сміється добродушно сміхом. Гірке і трагічне, але знову-таки не сатиричне, лежить на дні цієї комедії і трьох наступних в ідеї нашої таємничої і як таємниця страшної, що загубилася десь і колись життя. Гірке і трагічне в долі тих, кого називає карасями дозвільні «Прибуткового місця», найблагородніша особистість, якій практичний її героїзм не вказує іншого засобу жити самому і служити народу, як писати прохання зі вставленим всіх орнаментів. Гірке і трагічне в тому, що «цар Фараон з моря виходить» 27 і що «ця Литва - вона до нас з неба впала». Гірке і трагічне в тому, що навчання і грамота зливаються в поданні отупіли земщини з тим, що «віддали хлопчика в науку, а йому око і викололи» 28, - в тому, що земщина, в особі дурного мужика Кіта Кітича, передбачає в Сахарі Сахариче влада і силу написати таке прохання, за яким можна трьох людей в Сибір сослать29, і в особі розумного чоловіка Неуеденова30 - справедливо боїться всього, що ні вона, земщина; в наївному листі Серафими Карпівни до чоловіка: «Що я буду означати, коли у мене не буде грошей? Тоді я нічого не буду означати! Коли у мене не буде грошей, - я кого полюблю, а мене, навпаки того, не будуть любити. А коли у мене будуть гроші - я кого полюблю, і мене будуть любити, і ми будемо щасливі »31. Ось у чому істинно гірке і за кулісами-трагічне цього світу, а не в самодурство. Самодурство - це тільки накип, піна, комічний отсадок; воно, зрозуміло, зображується поетом комічно, - так як же інакше його і зображати? - але не воно - ключ до його створінням!
Для вираження сенсу всіх цих, зображуваних художником з глибиною і співчуттям, дивних, що загубилися десь і колись, життєвих відносин - слово самодурствозанадто вузько, і ім'я сатирика, викривача, письменника негативного, вельми мало йде до поета, який грає на всіх тонах, на всіх ладах народної життя, який створює енергійно натуру Наді, пристрасно-трагічну завдання особистості Катерини, висока особа Кулигіна, Грушу, від якої так і пашить життям і здатністю жити з жіночою гідністю - в «Не так живи, як хочеться», старого Агафона в тій же драмі з його безграничною, якийсь пантеїстичну, навіть на тварь простягається любов'ю.
Ім'я для цього письменника, для такого великого, незважаючи на його недоліки, письменника - НЕ сатирик, а народний поет. Слово для розгадки його діяльності не «самодурство», а «народність». Тільки це слово може бути ключем до розуміння його творів. Будь-яке інше - як більш-менш вузьке, більш-менш теоретичне, довільне - обмежує коло його творчості. Будь-яким іншим словом теорія як ніби хоче сказати йому: «ось в цій колії ти нам абсолютно зрозумілий, в цій колії ми тебе узаконюємо, тому, що в ній ти йдеш до тієї мети, яку ми наказуємо життя. Далі не ходи. Якщо ти перш намагався ходити - ми тебе, так і бути, прощаємо; ми належимо на твою діяльність думка, яку ми вдало склали для її пояснення, і обрізаємо або приховуємо все, що виходить з-під її рівня! »
Чим же пояснити це, як не тим, що теоретики шукали слова для загадкового явища, знайшли його по крайнього розумінню і включили Островського в область фактів, що пояснюють і підтверджують їх початку? Що стосується до естетиків, - вони хвалили Островського за літературне поведінку, з великим смаком - хоча не самостійно - вказали на блискучі його боку, і в той же і огранічілісь32. Явище ж саме залишилося нерозгаданим, непоясненим, майже що таким же, яким воно було років за вісім назад. Ні значення, ні особливість поетичної діяльності автора «Грози» анітрохи не визначилися, та й не могли визначитися при такому погляді, яке бачило не мир, художником створюваний, а світ, заздалегідь написаний теоріями, і судило світ художника не за законами, в істоті цього світу лежить, а за законами складеним теоріями.
Поява «Грози» особливо викрив всю неспроможність теорії. Одними сторонами своїми ця драма начебто підтверджує дотепні ідеї автора «Темного царства», але зате з іншими сторонами її теорія рішуче не знає, що робити; вони вибиваються з її вузької рамки, вони говорять зовсім не те, що говорить теорія.
І ось в малому вигляді повторюється для мислячого спостерігача вищезгадана мною сцена з «Komedya nieboska». Хто, в яром захопленні теорією, гніт і ламає все відносини драми, щоб зробити з неї сатиру; хто, як рецензент «Російської газети», лавіруючи між Сциллою і Харибдою, між теорією і життям, не може дати ніякого органічного єдності своїм взглядам33. Хто, нарешті, - є і такі - звинувачує трохи що не в аморальності чисте створення художніка34. І - où la verité va-t-elle se nicher? **** 35 - тільки в якомусь листку, в якомусь мало кому відомому «Театральному і музичному віснику», слідом за поданням «Грози», є гаряча, повна вірного розуміння і глибокого співчуття стаття, чужа будь-яких теорій, що відноситься до життя як до жізні36. Дивні факти! але не скажу: сумні факти.
Теорії все-таки до чого-небудь ведуть і самою своєю неспроможністю розкривають нам ширше і ширше значення таємничої нашому житті! .. Виявилася вузька одна - з'явиться інша. Одна тільки дозвільна гра в думку і самонасолодження цією грою - незаконні в наше кипляче тривожними питаннями час. Теоретикам можна побажати тільки кілька побільше релігійності, тобто поваги до життя і смирення перед нею, але ж естетика, право, і побажати щось нічого!

Примітки

* «Небожественна комедія» ( пол.). - ред.
** Тому нехай загине світ, але здійсниться правосуддя ( лат.) - ред.
*** Комедія «Не в свої сани не сідай» навіть явно страждають в художньому відношенні різкістю упереджено співчуття до земського побуті, і ніякі теоретичні натяжки цього не прикриють.
**** куди тільки не забереться чеснота? ( франц.) - ред.

1 Пор. І. С. Тургенєв, Дворянське гніздо, глава XXXIII.
2 Неточна цитата з драматичного нарису Н. В. Гоголя «Театральний роз'їзд після представлення нової комедії» (1842).
3 Прем'єра «Грози» відбулася в Петербурзі 2 грудня 1659 року в Олександрійському театрі. І. С. Тургенєв не був на прем'єрі, але знав п'єсу: 27 листопада на його квартирі Островський читав «Грозу» (див. Лист Тургенєва А. А. Фету від 28-29 листопада 1859 роки; Тургенєв, Листи, т. III, стр. 375).
4 Див. Шекспір, Гамлет, акт II, сцена 2.
5 Про цю зустріч немає ніяких відомостей.
6 Йдеться про «реальну критику» Н. А. Добролюбова. Про суперечці Григор'єва з «теоретиками» і «естетами» см. Вступну статтю.
7 «Матеріальне» тут протиставляється. «Ідеального», духовному началу, так як, з точки зору А. Григор 'єва, «естетики» типу Л. В. Дружиніна стали байдужі до ідеалу і піднесених почуттів, проповідуючи чисто фізіологічне задоволення мистецтвом.
8 А. Григор 'єв вислуховував докори в тому, що сумбурно мислить і незрозуміло викладає свої думки, і від близьких друзів. Наприклад, всього за кілька місяців до того, як була написана стаття, у Григор'єва на цьому грунті сталася сварка з Я. П. Полонським (див. Про це лист Я. П. Полонського до А. А. Фету в листопаді 1889 року. - «Матеріали», стор. 340).
9 Філософія тотожності- одне з визначень філософії Шеллінга, ідеї якого зробили на Григор'єва великий вплив.
10 В романі І. С. Тургенєва «Рудін» жінконенависник Пигасов запевняв, що жінка може сказати, що «двічі два - стеаринова свічка» (гл. II).
11 Стаття Н. А. Добролюбова «Темне царство» ( «Современник», l859, №№ 7, 9). Знаменита стаття Добролюбова про «Грози» - «Промінь світла в темному царстві» ( «Современник», 1860, № 10) - ще не була тоді написана.
12 Царська цензура багато років забороняла постановку п'єси «Свої люди - розрахуємося!» (1849) на сцені. Прем'єра відбулася рівно через рік після надрукування цих рядків Ап. Григор'єва - 16 січень 1861 року, в петербурзькому Олександрійському театрі.
13 Григор'єв, очевидно, встиг забути зміст добролюбовскому статті, бо його виклад ідей критика ( «протестантка Липочка»; а далі піде мова про «протестантки Мотрону Савишне і Марії Антіподане» з «Сімейної картини») щонайменше неточно. Насправді в статті Добролюбова йдеться про спотворюючому впливі самодурства на Липочку, Марію Антипівна і інших героїнь, що породжує в їх характерах не протест, а лицемірство, черствість і нове самодурство.
14 Мається на увазі рецензія А. Пальховского «Гроза». Драма А. Н. Островського »(« Московський вісник », 1859, № 49). Дійсно, «юний рецензент» вульгаризував ідеї Добролюбова про «темному царстві» і витлумачив образ Катерини як сатиричний негативний. Пізніше Добролюбов в статті «Промінь світла в темному царстві» різко іронічно відгукнеться про цю статтю Пальховского (Добролюбов, т. 6, стор. 296).
15 Стаття А. Пальховского «Про росіянці. З приводу роману м Гончарова «Обломов» (Присвячується виключно читачкам) »(« Московський вісник », 1859, № 28) містила наївні поради жінкам негайно кинути« хатні клопоти »і зайнятися моральним і інтелектуальним вихованням чоловіків. Безглуздо вбачати в такій статті вплив ідей Добролюбова, як це робить нижче Ап. Григор'єв.
16 «Небожественна комедія»(1835) - драма польського поета Зигмунта Красіньского, де автор, за словами А. Міцкевича, зіштовхує «віч-на-віч представників двох громадських порядків, двох світів: світу вмираючого і світу, що народжується» - аристократія і революції (див. Аналіз цієї поеми: Адам Міцкевич, Собр. соч., т. 4, М. 1954 стор. 397-437).
17 Пор. Островський, Гроза, дія IV, явище 1.
18 Григор'єв був шанувальником творчості Вагнера і в своїх статтях залишив цікаві судження про його творчість: см. Рецензію «Юдіф», опера в п'яти актах А. Н. Сєрова »(« Якір », 1863 № 2), і огляд« Русский театр »(« Епоха », 1864, № 1-2).
19 З художниками-фламандцями Дружинін порівнював І. А. Гончарова в рецензії «Росіяни в Японії на початку 1853 і в кінці 1854 років. З подорожніх нотаток І. А. Гончарова. СПб. 1 855 »(« Современник », 1856, № 1, від. III, стор. 12-16). Про ставлення Григор'єва до «Фрегату« Паллада »Гончарова см. Прим. 12 до циклу «І. С. Тургенєв ... », стаття четверта.
20 гібеліни- політична «партія», в містах, середньовічної Італії, прихильниця імперії, яка боролася з гвельфами, захисниками влади тата.
21 Кальдерон був католицьким священиком, придворним капеланом. Релігійні мотиви знайшли відображення і в його п'єсах.
22 Див. «Євгеній Онєгін», глава четверта, строфа XXII.
23 Критиці піддавалися головним чином п'єси Островського «москвітянінского» періоду (першої половини 1850-х років). Огляд основних критичних статей того часу см. В книзі: Г. П. Пирогов, А. Н. Островський. Семінарій, Л. 1962 стор. 8-l8.
24 Йдеться про грубу статті якогось Н. П. Некрасова «Твори А. Островського» ( «Атеней», 1859, № 8). Це був останній номер журналу, яке проіснувало менше півтора років. «Атеней» видавався групою московських ліберальних західників на чолі з Е. Ф. Коршем, успіхом не користувався і закрився через малого числа передплатників.
Григор'єв повторив характеристику Добролюбова, який назвав в «Темному царстві» статтю Н. П. Некрасова «нахабної» (Доболюбов, т. 5, стор. 15).
25 Мається на увазі стаття Н. Н. «Твори А. Островського» ( «Вітчизняні записки», 1859, №№ 7, 8), закінчується радою драматургу «мислити, мислити і думати». І тут Григор'єв згоден з Добролюбовим, який побачив в статті одні «безглуздості» (Добролюбов, т. 5, стор. 73). Стаття Н. Н. довгий час приписувалася С. С. Дудишкін. Насправді її автор - Н. С. Назаров (див. І. І. Тотубалін, Хто був автором статті «Твори А. Островського» в журналі «Вітчизняні записки» за 1859 г.? - «Вчені записки Ленінградського університету», серія філологічних наук, вип. 58, 1960).
26 Пор. «Євгеній Онєгін», глава сьома, строфа XXV.
27 Пор. Островський, Святковий сон - до обіду, картина II, явище 3.
28 Пор. Островський, В чужому бенкеті - похмілля, дія II, явище 2.
29 Там же, явище 6.
30 Неуеденов- герой комедії «Святковий сон - до обіду».
31 Див. Островський, Не зійшлися характерами, картина III, явище 4.
32 Натяк на статтю А. В. Дружиніна «Твори А. Островського» ( «Бібліотека для читання», 1859, № 8).
33 Йдеться про рецензії: М. І. Дараган. Гроза. Драма пана Островського ( «Російська газета», 1859, № 8).
34 Мається на увазі рецензія: «Гроза» (Драма в 5 діях А. Н. Островського) »(« Наш час », 1860, №№ 1, 4). Автор її - Н. Ф. Павлов, що розкрилося в подальшій журнальної полеміці. Різко критикував рецензію Н. Ф. Павлова Добролюбов в статті «Промінь світла в темному царстві».
35 Джерело вираження - «Життя Мольєра», написана Вольтером. Мольєр нібито вимовив цю фразу, коли жебрак, якому він подав золоту монету, наздогнав його і запитав, чи не помилково чи він отримав золотий. Vоltairе, Vie de Molière (Œuvres de J. B. Poquelin de Molière, t. 1, Paris, 1817, p. 17).
36 А. гіерогліфов, Театральна літопис ( «Театральний і музичний вісник», 1859, № 48).

Аполлон Олександрович Григор'єв(1822 - 1864) - поет, літературний і театральний критик, перекладач, мемуарист.

Про Григор'єва як представника «органічної» критики:

Григор'єв був єдиним представником «Органічної» критики. Прямих своїх антиподів Г. бачив в критиці «реальної» і «естетичної». «Реальна» критика, яка розглядає поточну російську літературу з позицій «партії народу», по мн. Г., визнавала тільки відносні істини і ідеали, тобто ігнорувала інтереси загальнолюдські, вічні. Г. також протестував проти умоглядно-раціоналістичного розуміння худ сприяння з-ня, властивого реалістам. «Естетична» критика, по Г., «проповідує дилетантське байдужість до життя і до її істотних питань в ім'я якогось мистецтва для мистецтва» ( «Після" Грози "Островського»). ЕК явл-ся «відчужено-художньої». «Естетики» бачать в літ. явищі «щось замкнуте», цікавляться в основному «планом створення, красою або неподобством подробиць», а Г-ва займає моральна позиція автора. Потім, Г-ву чуже байдужість ЕК до проблеми зв'язку рус. піс-ля з народною моральністю. Мистецтво - прояв і вираження устремлінь всієї нації, а не однієї її верхнього прошарку.

Основоположні поняття критики Григор'єва: «організм», «органічність», «живонароджених». Ці поняття сфокусували предствлений критика про мистецтво, про нац. і істор. розвитку, але вони також харчувалися і його демократизмом (отрицат. отн-ня до верхніх шарів рус. т-ва), шеллингианства, поєднаним з ідеями Томаса Карлейля.

Світ (чол-во) Г. счит-т єдиним організмом, органічно ж розвиваються. Це розвиток вловлюється історичним почуттям цілісності і єдності життя. Лю-на -

окремий національно-неповторний організм, який шукає свій морально-естетичний та суспільний ідеал. Цей ідеал Г. ототожнює з цілісністю, природністю і свободою, що збереглися в патріархальному російською купецтві, а також в селянстві. Це, а також пафос національно-російської «розумової самостійності» зблизив Г-ва зі слов'янофілами. Найбільш цілісно втілює «вічний ідеал» нації (= народ) мистецтво. Іс-під скріплює коріння нац. життя, вказує народу шлях його морально-етичного досконалості. Всіх цих рез-тов ис-во досягає т. Якщо його твори «народжені», а не «зроблені», тобто якщо вони невичерпні і живуть самостійно серед людей. Критик - повноважний представник і виразник сподівань нації, він, як і ис-во, є «рід органічного вияву народного життя». Гл. задача критики - відшукувати «органічний зв'язок між явл-ми життя і явл-ми поезії».

Початком органічного. зв'язку літ. з життям стало тв-во Пушкіна. Він «поки єдиний повний нарис нашої народної особистості». П. вперше створив органічні рус. типи.

конспект:

Після "Грози" Островського

(Русский мир, 1860)

Листи до Івана Сергійовичу Тургенєву

лист перший

Враження сильне, глибоке і головним чином позитивно загальне вироблено було кінцем третього дії, в якому рішуче нічого іншого немає, крім поезії народного життя - сцена побачення в яру, Волга - наче цілий народ створював.

Народ для мене - вищий критерій. Чи не народ існує для словесності, а словесність для народу.

Викласти ідеально-художній погляд на противагу двом іншим:

1.Реальний погляду, по суті, теоретичного, підпорядковує всі вузької теорії, тобто сукупності останніх результатів, здобутих розумом в останню хвилину сучасного життя

2. естетичному погляду, дилетантське байдужість до життя і до її істотних питань, в ім'я якогось мистецтва для мистецтва, а тому набагато більш заслуговує назва погляду матеріального (мистецтво в концепті ідеально-художнього погляду має душу і життя, а не порожню гру, своїм органічним змістом).

Розглядатиме Островського з точки зору ідеально-художнього погляду.

Теорія завжди залишається позаду істинного мистецтва, як це і сталося з Добролюбовим в статтях про «Темному царстві». Островський, на думку Добролюбова, з'явився перед публікою абсолютно несподівано викривачем і карателів самодурства. Але чи тільки в цьому його заслуга?

Засуджує Добролюбова за те, що навіть в «Свої люди - розрахуємося», він майже стоїть на боці Липочки як протестантки проти самодурства, і відмовляє в співчутті Большову навіть в трагічну його хвилину.

Не вірить в мистецтво для мистецтва. Поняття про мистецтво для мистецтва є в епохи занепаду, в епохи роз'єднання свідомості кількох витонченого почуття дилетантів з народним свідомістю, з почуттям мас ... Справжнє мистецтво було і буде завжди народне, демократичне, в філософському сенсі цього слова. Мистецтво втілює в образи, в ідеали свідомість маси. Поети суть голоси мас.

Про Островського - тепер критики в усьому схильні виправдовувати його: Поверне він круто, щоб як-небудь звести кінці, характер будь-якої особи; залишить він яке драматичне становище як натяк; не матиме у нього віри у власний задум і сміливості довершити за народним уявленням то, що зачала за народним уявленням, - винен не він, винувато "темне царство", якого неподобств він каратель і викривач. Всі провини звалені були на "темне царство", сатирик ж з'явився рішуче бездоганним.

Островський постає в творах багатьох критиків як логічне наслідок діяльності Гоголя: Гоголь викрив нашу напоказ виставляється, так би мовити, офіційну дійсність; Островський піднімає покриви з нашої таємничої, внутрішньої, побутового життя, показує головну пружину, на якій заснована її багатоскладова машина, - самодурства.

Це невірно, для вираження всіх смислів Островського слово «самодурство» занадто вузько:

1) Що правильне, народне співчуття, моральне і громадянське, в "Сімейної картині" - не на боці протестувальниць Мотрони Савішни і Марії Антипівни, - це, я вважаю, безсумнівно, - хоча з неспівчуття до них не слід співчуття до самодурства

2) "Свої люди розрахуємося" - перш за все картина суспільства, відображення цілого світу, в якому проглядають всілякої органічні початку, а не одне самодурство. Людське жаль і співчуття залишається по ходу драми за самодурами, а не за протестантами

3) в "Ранку молодої людини" справа говорить самодур дядько, а не протестант племінник, і т.д. ...

Самодурство - це тільки накип, піна, комічний отсадок; воно, зрозуміло, зображується поетом комічно, - так як же інакше його і зображати? - але не воно - ключ до його створінням!

!!! Ім'я для цього письменника, для такого великого, незважаючи на його недоліки, письменника - НЕ сатирик, а народний поет. Слово для розгадки його діяльності не "самодурство", а "народність". Тільки це слово може бути ключем до розуміння його проіззеденій.

Лист другий.

Добролюбов, хоча і односторонньо, але логічно вірно вивів теорію з уважного вивчення багатьох і до того ж дуже яскравих сторін другого розряду комедій, і потім, захоплений пристрастю до логічних висновків всупереч усьому, підвів під логічний рівень і комедії першого розряду: інакше цього гвалтування і пояснити собі неможливо.

Наводить «жарт» Ернеста Благонравова, в якій пояснюється, чому нова комедія Островського ( «Свої люди - розрахуємося») гірше творів Гоголя - вона більш натуральна в тому, що стосується мови - герої Гоголя говорять чужою мовою, у Островського лакеї говорять мовою лакеїв, а купці - купців.

Нове слово Островського - народність. Народність - об'єктивне, спокійне, чисто поетичне, а не напружений, не негативна, що не сатиричне відношення до життя; і творчість і лад відносин до життя, і манеру зображення, властиві Островському, вважаю я абсолютно різними від таких же Гоголя. (На думку Григор'єва, з Гоголя зросла неприємна йому натуральна школа)

Література буває народна, коли вона в своєму світогляді відображає погляд на життя, властивий всьому народу; в типах - різноманітні, але загальні, властиві загальному свідомості, сформовані цілісно і повно типи або сторони народного особистості; в формах - красу по народному розумінню, виробити до художності уявлення, будь це краса грецька, італійська, фламандська, все одно; в мові - весь спільну мову народу.

Нік. Олександр. Добролюбов(1836 - 1861) - літературний критик рубежу 1850-х і 1860-х років, публіцист, революційний демократ. Найвідоміші псевдоніми -бов і Н. лайба, повним справжнім ім'ям не підписувався.

Про Добролюбова як представника «реальної» критики, зв'язок з Гончаровим:

Д. дорожить «безпосереднім художницьким почуттям» у Гончарові, за його об'єктивність, спокійно і неупередженість в зображенні світу своїх героїв (за ті ж особливості Гончарова, до речі сказати, критикував Бєлінський). У Гончарова, на думку Д., сильніше безпосередня реакція художника на дійсність, ніж в таких письменників, як Тургенєв, який не прагне приховувати своїх симпатій.

Дійсно, Д. у всій своїй критиці так чи інакше зумовлює правдивість відтворення житті не стільки ідеологією письменника, скільки його живим чуттям і почуттям. Д. - прихильник антропологічного матеріалізму(Це загальна основа «реальної» критики). Людина, згідно з АМ, за своєю природою розумний, має схильність до праці, є сущ-вом громадським, колективним, прагне щастя як «розумний» егоїст (тобто погодить свої інтереси з користю суспільства), вільний і волелюбний. Реальна людина в своїй поведінці обумовлений перш за все вимогами свій людської природи, Хоча і на нього впливає суспільство, що перебуває або в ситуації гармонії з природою і її вимогами, або в стані хаосу (сучасне Д. суспільство). Таким чином, позитивний «природний» громадський порядок протилежний негативному «штучного» порядку.

Ці посилки пояснюють перевага, що віддається Д. безпосередньому чуттю і почуттю письменника перед його ідеологією. Масштаб натури (природи) письменника адекватний у Д. розміром художницької обдарування. Для того ж, щоб осягнути світобачення художника, потрібно зайнятися створеними ним худ. образами, в яких це світорозуміння і відбивається. Критика цікавить не стільки те, що хотів сказати письменник, скільки те, що позначилося певним героєм, конфліктом, твором в цілому. Такий метод і називається реальним.

Справжній художник, по Д., вміє поставити перед читачем «Повної людини». Зобразити людини в його повноті (і взагалі «повноту явищ життя»), тобто в сукупності не тільки соціальних, але і природних рис, - значить гарантувати характеру вірність життєвій правді. уміння «Охопити повний образ предмета, викарбувати, виліпити його»- свідоцтво незвичайності таланту Гончарова.

У Обломова, як і в інших літературних образах, таких, як Онєгін, Печорін, Бельтов, Рудін, Тентетніков, спотворено поняття про справжні людські потреби і поривах. Особиста і соц. неспроможність цих героїв обумовлена ​​їх вихованням і становищем.

конспект:

"Темне царство" (або "Промінь світла в темному царстві")

Жоден із сучасних російських письменників піддавався, у своїй літературній діяльності, такий дивовижний випадок, як Островський. 1. Одну партію становила молода редакція "Москвитянина" 3, що проголосила, що Островський "чотирма п'єсами створив народний театр в Росії" [ «Свої люди - розрахуємося», «Бідна наречена», «БНП» і ін. Ранні п'єси]. Хвалителі Островського кричали, що він сказав нове слово народність!В основному захоплення на адресу способу Любима Торцова. [Призводить ну зовсім пересолодженого порівняння з Шекспіром та іншу Захлєбний лабуду] 2. "Отечествен. Записки" постійно служили ворожим станом для Островського, і велика частина їх нападів обернеться на критиків, звеличує його твори. Сам автор постійно залишався осторонь, до самого останнього часу. Таким чином, захоплені хвалителі Островського [доводячи до абсурду] тільки завадили багатьом прямо і просто поглянути на його талант. Кожен представляв свої вимоги, і кожен при цьому лаяв інших, що мають вимоги протилежні, кожен користувався неодмінно яким-небудь з достоїнств одного твору Островського, щоб поставити їх в провину іншої роботи, і навпаки. Закиди протилежні: то в вульгарності купецького побуту, то в тому, що купці недостатньо огидні і т.д. Шпилька в Чернишевського:мало того - йому зроблений був навіть докір в тому, що вірному зображенню дійсності (т. е. виконання) він віддається занадто виключно, не піклуючись про ідеїсвоїх творів. Іншими словами, - йому дорікали саме в відсутності або нікчемність задач,які іншими критиками визнавалися аж надто широкими, дуже переважаючими кошти самого їх виконання.

І ще одна: Вона [критика] ніколи не дозволить собі, напр., Такого висновку: це особа відрізняється прихильністю до старовинних забобонам

висновок:Всі визнали в Островського чудовий талант, і внаслідок того всім критикам хотілося бачити в ньому поборника і провідника тих переконань, якими самі вони були пройняті.

Завдання критики формулює так:Отже, припускаючи, що читачам відомий зміст п'єс Островського і саме їх розвиток, ми постараємося тільки пригадати риси, загальні всім його творам або більшої частини їх, звести ці риси до одного результату і по ним визначити значення літературної діяльності цього письменника. [Дізнатися, що сам від себе хотів автор і як він успішно / неуспішно цього досяг].

Реальна критика і її особливості:

1) Визнаючи такі вимоги цілком справедливими, ми вважаємо за найкраще - застосувати до творів Островського критику реальну,що складається в огляді того, що нам дають його твори.

2) Тут не буде вимог на кшталт того, навіщо Островський зображує характерів так, як Шекспір, навіщо не розвиває комічного дії так, як Гоголь ... все-таки визнаємо Островського чудовим письменником в нашій літературі, знаходячи, що він і сам по собі , як є, дуже непоганий і заслуговує на нашу увагу і вивчення ...

3) Точно так само реальна критика не допускає і нав'язування автору чужих думок. Перед її судом стоять особи, створені автором, і їх дії; вона повинна сказати, яке враження справляють на неї ці особи, і може звинувачувати автора тільки за те, якщо враження це неповно, неясно, двозначно.

4) реальнакритика відноситься до твору художника точно так же, як до явищ дійсного життя: вона вивчає їх, намагаючись визначити їх власну норму, зібрати їх істотні, характерні риси, але зовсім без метушні через те, навіщо це овес - НЕ жито, і вугілля - НЕ алмаз.

5) Постулати про Островського

По-перше, всіма визнані в Островського дар спостережливості і вміння уявити вірну картину побуту тих станів, з яких брав він сюжети своїх творів.

По-друге, всі помітили (хоча і не всіма віддана їй належна справедливість) влучність і вірність народної мови в комедіях Островського.

По-третє, за згодою всіх критиків, майже всі характери в п'єсах Островського абсолютно повсякденні і не видаються нічим особливим, не підносяться над вульгарної середою, в якій вони поставлені. Це ставиться багатьма в провину автору на тій підставі, що такі особи, мовляв, необхідно повинні бути безбарвними. Але інші справедливо знаходять і в цих буденних особах дуже яскраві типові риси.

По-четверте, всі згодні, що в більшій частині комедій Островського "бракує (за висловом одного з захоплених його хвалителі) економії в плані і в будівництві п'єси" і що внаслідок того (за висловом іншого з його шанувальників) "драматична дія не розвивається в них послідовно і безперервно, інтрига п'єси не зливається органічно з ідеєю п'єси і є їй як би кілька сторонньої "29.

По-п'яте, всім не подобається занадто крута, випадкова,розв'язка комедій Островського. За висловом одного критика, в кінці п'єси "як ніби смерч який проноситься по кімнаті і разом перевертає все голови дійових осіб" 30.

6) світоглядхудожника - загальне, відбите в його творах. Власний же погляд його на світ, службовець ключем до характеристики його таланту, треба шукати в живих образах, створюваних ним.

Про почуття художника:воно визнається домінантою. значення художницької діяльності в ряду інших відправлень суспільного життя:образи, створені художником, збираючи в собі, як у фокусі, факти дійсного життя, вельми багато сприяють формуванню і поширенню між людьми правильних понять про речі [підмазати до Чернишевського].

Але людина з більш живою сприйнятливістю, "художницька натура", сильно уражається найпершим фактом відомого роду, представився йому в навколишньої дійсності. У нього ще немає теоретичних міркувань, які б могли пояснити цей факт; але він бачить, що тут є щось особливе, що заслуговує на увагу, і з жадібною цікавістю вдивляється в самий факт, засвоює його.

7) Про правдивість:головне достоїнство письменника-художника полягає в правдійого зображень; інакше з них будуть помилкові висновки, складуться, на їхню милість, помилкові поняття. Загальні поняття художника правильні і цілком гармоніюють з його натурою, тоді ця гармонія і єдність відображаються і в творі. Безумовною правди немає, але це не означає, що треба вирушати в виняткову фальш межує з дурью. Набагато частіше він [Островський] як ніби відступав від своєї ідеї, саме за бажанням залишитися вірним дійсності. «Механічні лялечки», які йдуть за ідеєю прості в створенні, але вони не мають сенсу. У Про: вірність фактам дійсності і навіть деякий презирство до логічної замкненості твори.

Про п'єси Островського

8) Про героїв:

1-ий тип:постараємося вдивитися в мешканців, що населяють це темне царство.Скоро ви переконаєтеся, що ми недарма назвали його темним.володарює безглузде самодурство.У людях, вихованих під таким пануванням, не може розвинутися свідомість морального обов'язку і справжніх почав чесності і права. Ось чому потворне шахрайство здається їм похвальним подвигом, самий мерзенний обман - спритно жартом. Зовнішня покірність і тупе, зосереджене горе, що доходить до скоєного ідіотства і жалюгідному знеособлення, переплітаються в темному царстві, зображуваному Островським, з рабською хитрістю, мерзенні обманом, бессовестнейшим віроломством.

2ий тип;А тим часом тут же, поруч, тільки за стіною, йде інше життя, світла, охайна, утворена ... Обидві сторони темного царства відчувають перевагу цьому житті і то лякаються її, то залучаються до неї.

Докладно розбирає п'єсу «Сімейна картина»Островського. Гл. герой - пузатий, апогей самодурства, все в будинку до нього ставляться як до простак і роблять все за його спиною. Зазначає нарвственно тупість всіх героїв, їх віроломство і самодурство. Приклад з Пузатовим - той стукає по столу кулаком, коли йому набридає чекати чаю. Герої живуть в стані перманентної війни. Внаслідок такого порядку справ все знаходяться в стані облоги, все клопочуться про те, як би тільки врятувати себе від небезпеки і обдурити пильність ворога. На всіх обличчях написано переляк і недовірливість; природний хід мислення змінюється, і на місце здорових понять вступають особливі умовні міркування, що відрізняються скотськи характером і зовсім противні людській природі. Відомо, що логіка війни абсолютно відмінна від логіки здорового глузду. "Це, - каже Пузата, - немов жид який: батька рідного обдурить. Право. Так ось в очі і дивиться всякому. Але ж святенником прикидається".

В "Своїх людей"ми бачимо знову ту ж релігію лицемірство і шахрайства, то ж безглузда і самодурство одних і ту ж оманливу покірність, рабську хитрість інших, але тільки в більшому розгалуженні. Те ж стосується до тих з мешканців "темного царства", які мали силу і звичку до справи, так вони все з самого першого кроку вступали на таку доріжку, яка ніяк вже не могла привести до чистих моральним переконанням. Працюючій людині ніколи тут не було мирної, вільної і загальнокорисної діяльності; ледь встигнувши озирнутися, він вже відчував, що опинився якимось чином у ворожому таборі і повинен, для порятунку свого існування, як-небудь надути своїх ворогів.

9) Про природу злочинів в темному царстві:

Таким чином, ми знаходимо глибоко вірну, характеристично російську межу в тому, що Большов в своєму злісному банкрутство не слід ніяким особливим переконаннямі не відчуває глибокої душевної боротьби,крім страху, як би не попастися під кримінальний ... Парадокс Темного царства: Нам у відверненні здаються всі злочини чимось надто жахливим і надзвичайним; але в окремих випадках вони здебільшого відбуваються дуже легко і пояснюються надзвичайно просто. За кримінальному суду чоловік виявився і грабіжником і вбивцею; здається, мав би бути нелюд єства. А подивишся, - він зовсім не нелюд, а людина дуже звичайний і навіть добродушний. У злочині вони розуміють тільки зовнішню, юридичну його сторону, яку справедливо зневажають, якщо можуть як-небудь обійти. Внутрішня ж сторона, наслідки скоєного злочину для інших людей і для суспільства - зовсім їм не видаються. Ясна річ: вся мораль Самсона Силича заснована на правилі: чим іншим красти, так краще я вкраду.

Коли Подхалюзин тлумачить йому, що може трапитися "гріх який", що, мабуть, і маєток віднімуть, і його самого по судах затягають, Большов відповідає: "Що ж робити щось, братик, і вже знати, така воля Божа, проти її НЕ підеш ". Подхалюзин відповідає: "Це точно-с, Самсон Силич", але, по суті, воно не "точно", а дуже безглуздо.

10) Про те що хотів сказати Ми вже мали нагоду зауважити, що одна з відмінних рис таланту Островського полягає в умінні заглянути в саму глиб душі людини і підмітити не тільки образ його думок і поведінки, але самий процес егомишленія, саме зародження його бажань. Самодурствует він тому, що зустрічає в оточуючих не тверду відсіч, а постійну покірність; надуває і гнобить інших тому, що відчуває тільки, як це йомузручно, але не в змозі відчути, як важко це їм; на банкрутство вирішується він знову тому, що не має ні найменшого уявлення про суспільне значення такого вчинку. [Ні типізації! Погляд зсередини з розумінням натури, а не ужасаніе ззовні!]

11) Жіночі образи, про любов:особи дівчат майже у всіх комедіях Островського. Авдотья Максимівна, Любов Торцова, Даша, Надя - все це безвинні, безмовні жертви самодурства, і то згладжування, скасованілюдської особистості, яке в них вироблено життям, чи не безвтішніше діє на душу, ніж саме спотворення людської природи в плутах, подібних Подхалюзін. Вона буде любити всякого чоловіка,треба знайти їй такого, щоб її-то любив ". Це означає - доброта байдужа, нерозділене, саме така, яка в м'яких натурах виробляється під гнітом сімейного деспотизму і яка все більше подобається самодурам. Для людини, яка не зараженого самодурством, вся принадність любові полягає в тому, що воля іншої істоти гармонійно зливається з його волею без найменшого примусу. тому-то чарівність любові і буває так неповно і недостатньо, коли взаємність досягається якимись здирництвом, обманом, купується за гроші або взагалі набувається якимись зовнішніми і сторонніми засобами.

12) комізм:Так і комізм нашого "темного царства": справа сама по собі просто забавно, але на увазі самодурів і жертв, в темряві ними пригнічених, пропадає бажання сміятися ...

13) «Не з ВОІ сани не сідай»- знову докладно розбирає образи ..

14) "Бідність не порок"

Самодурство і освіченість:А відмовитися від самодурства для якого-небудь Гордія Карпича Торцова значить - звернутися в повну нікчемність. І ось він тішиться над усіма оточуючими: коле їм очі їх невіглаством і переслідує за всяке виявлення ними знання і здорового глузду. Він дізнався, що утворені дівчата добре говорять, і дорікає дочка, що та говорити не вміє; але трохи вона заговорила, кричить: "Мовчи, дурна!" Побачив він, що утворені прикажчики добре одягаються, і сердиться на Митю, що у того сюртук поганий; але жалованьішко продовжує давати йому найнікчемніше ...

Під впливом такого людини і таких відносин розвиваються лагідні натури Любові Гордіївни і Миті, що представляють собою зразок того, до чого може доходити знеособлення і до якої досконалої нездатності і самобутньої діяльності доводить пригнічення навіть саму симпатичну, самовіддану натуру.

Чому жертви живуть з самодурами:Перша з причин утримують людей від протидії самодурство, є - дивно сказати - почуття законності,а друга - необхідність в матеріальному забезпеченні.З першого разу обидві причини, представлені нами, повинні, зрозуміло, здатися безглуздістю. Мабуть, зовсім навпаки: саме відсутність почуття законності і безпечність щодо матеріального добробуту можуть пояснювати байдужість людей до всіх претензіях самодурства. Настасья Панкратьевна адже без жодної іронії, а, навпаки, з помітним відтінком благоговіння каже своєму чоловікові: "Хто вас, батюшка, Кіт Кітч, сміє образити? Ви самі всякого скривдите! .." Дуже дивний такий оборот справи; але така вже логіка "темного царства". Знання тут обмежені дуже тісним колом, роботи для думки - майже ніякої; все йде машинально, раз назавжди заведеним порядком. Від цього абсолютно зрозуміло, що тут діти ніколи не виростають, а залишаються дітьми до тих пір, поки механічної дії пересунутися на місце батька.

Аполлон Григор'єв

Після "Грози" Островського

Листи до Івана Сергійовичу Тургенєву

Гроза очищає повітря.

фізична аксіома

Смирення перед народною правдою.

слова Лаврецький 1

А що скаже народ? ..

Гоголівський "Роз'їзд" 2

лист перший

неминуче питання

Ось що скаже народ! .. думав я, виходячи з ложі в коридор після третьої дії "Грози", що закінчився найщирішим вибухом загального захоплення і гарячими викликами автора 3.

Враження сильне, глибоке і головним чином позитивно загальне вироблено було не другою дією драми, яке, хоча і з деякими труднощами, але все-таки можна ще притягнути до караючого і викривального роду літератури, - а кінцем третього, в якому (наприкінці) рішуче нічого іншого немає, крім поезії народного життя, - сміливо, широко і вільно захопленої художником в одному з її найістотніших моментів, що не допускають не тільки викриття, але навіть критики і аналізу: так цей момент схоплений і переданий поетично, безпосередньо. Ви не були ще на уявленні, але ви знаєте цей чудовий за своєю сміливою поезії момент - цю небувалу досі ніч побачення в яру, всю дихаючу близькістю Волги, всю пахучу запахом трав широких її лугів, всю що лунає вільними піснями, "Кумедними", таємними промовами, всю повну чарівності пристрасті веселою і розгульне і не меншого чарівності пристрасті глибокою і трагічно-рокової. Це ж створено так, як ніби не художник, а цілий народ створював тут! І це-то саме було всього сильніше відчуте в творі масою, і до того ж масою в Петербурзі, диви б в Москві, - масивом складних, різнорідних, - відчуте при всій неминучою (хоча значно меншою проти звичаю) фальші, при всій лякаючою різкості олександрійського виконання.

Для мене особисто, людини в народ віруючого і давно, ще раніше за ваше Лаврецький, який виховав в собі смирення перед народною правдою, розуміння і почуття народу становлять вищий критериум, що допускає над собою в потрібних випадках перевірку одним, вже тільки останнім, самим загальним критериумом християнства. Чи не народ існує для словесності, а словесність (в самому широкому сенсі, тобто як все різноманітне прояв життя в слові) для народу, - і не словесністю створюється народ, а народом словесність. Будь-яка ж словесність, яка думає створити або перебудувати народ ... Але тут я краще поки зупиню мова свою і не докінчив думки, як Гамлет не докінчує фрази: "І якщо сонце зароджує черв'яків в дохлої собаці ..." 4

Напередодні вистави "Грози" я довго говорив з вами про що 5, що для мене і, судячи з симпатії вашої до розмови, для вас самих є істотним вірування по відношенню до мистецтва і до життя. Я збирався було писати до вас ряд листів, в яких з за можливе і потрібне - не для вас, звичайно, а для інших, читачів - ясністю, з можливою і абсолютно непотрібною, але вважає за потрібну в наше відвиклих абстрактного мислення час, виразністю, викласти положення і логічно життєві наслідки того загального погляду на мистецтво і відносини мистецтва до життя, який я не раз називав ідеально-художнім. Погляд цей - не нова який-небудь, - і, отже, я не маю претензії називати його моїм поглядом; називаю ж я його так, тобто ідеально-художнім, в протилежний двом іншим: 1) погляду, який привласнив собі в недавні часи назва реального 6, але, по суті, теоретичного, розстеляють бідне життя на прокрустове ложе, подчиняющему її більш-менш вузької теорії, тобто сукупності останніх результатів, здобутих розумом в останню хвилину сучасного життя, і 2) погляду, прісвоівающему собі назву естетичного, звіщали вони своє дилетантське байдужість до життя і до її істотних питань, в ім'я якогось мистецтва для мистецтва, а тому набагато більш заслуговує назва погляду матеріального 7, грубо чи матеріального, тонко чи матеріального, це абсолютно все одно. Природно, що, протівуполагая ідеально-художній погляд естетичному в такому сенсі, - я не думаю ставити мистецтва будь-які зовнішні цілі або завдання. Мистецтво існує для душі людської і висловлює її вічну сутність у вільному творчості образів, і за цією самою воно - незалежно, існує саме по собі і сама для себе, як все органічне, але душу і життя, а не порожню гру, має своїм органічним змістом.

Замість розвитку цих загальних основ, замість задуманих було мною чисто філософських бесід, які відкладаються на невизначений час, але все-таки, якщо накип коли-небудь, то будуть звернені до вас, я, весь під впливом живого і, з усіма його недоліками, істинно могутнього художнього явища, зважився повести з вами багато і довгі промови про Островського і значенні його поетичної діяльності, - мови, які перш за все і понад усе будуть щирі, тобто будуть ставитися до самої суті справи, а не до чого-небудь сторонній , поза справи лежить, і закінчіть роботу навмисно або ненавмисно затемнює.

Якщо деякі з основних положень і наслідків ідеально-художнього погляду, в застосуванні до досліджуваних явищ, зажадають по суті самої справи досить докладного розвитку, - я буду без побоювання віддаватися таким вимогам по вельми зрозуміломубажанням бути абсолютно зрозумілим моїм читачам.

З приводу цього я дозволяю собі зробити невелике, чисто особистий відступ: зізнатися вам відверто - скарги на незрозумілість мого звичайного викладу мені серйозно набридли; 8 бо я, як людина переконання, дозволяю собі дорожити моїм переконанням. Переконання - якщо воно є дійсне переконання - купується здебільшого ціною розумових і моральних процесів, більш-менш тривалих переворотів в душевному організмі, - процесів і переворотів, не завжди, як ви знаєте, легких - а не приходить з вітру . У кого є сильна потреба висловити свої переконання, в тому дуже природно і бажання, щоб з ними, з цими складовими моральне життя людини переконаннями, або погоджувалися, або, що точно так само важливо, сперечалися. До сих же пір я ще не мав задоволення сперечатися як ні з ким із теоретиків, так і ні з ким з естетиків.

Готовий у повноті щирістю зізнатися в гріху деякої темряви викладу і деякою зайвої прихильності до аналізу, я залишаюся, однак, при переконанні, що розумової ліні, ліні мислити і стежити за розвитком чужої думки, не треба по-справжньому балувати ні в собі, ні в інших. Стислі форми філософського викладу - зрозуміло, там, де вони потрібні, - замінюють собою цілі сторінки резонерства, хоча, звичайно, вимагають від читача самомишленія, зовсім резонерством НЕ необхідного.

Чи не відступаючи тому анітрохи від права припускати в моїх читачів здатність мислити і стежити за розвитком чужої думки, я, в цьому випадку, постараюся тільки, наскільки можливо, уникати стислих формул і термінів філософії тотожності 9, але - вважав би гріхом замінювати їх резонерством. Резонерство рішуче противно всякому, чиє мислення долає істини хоч трохи складніші, ніж 2X2 = 4. Є мислення, та й не жіночі тільки, - ви цього, на жаль, не договорили, - в яких 2X2 дають не 4, а стеаринову свічку ... 10 Ось для цих-то мислень і створено особливо резонерство. Ворушачи і дратуючи розумовий хтивість, резонерство, цей процес без результатів, це справжнє і єдине мистецтво для мистецтва тим добре, що і на справу начебто схоже, тобто дає певну ступінь насолоди, та й до справи ні до якого не веде, тобто не вимагає від займаються їм ні розумових, ні моральних самопожертвований.

Істина філософська, як витончене твір, пов'язана з відомою цілістю, є органічне ланка цілого світу - і цілий світ в ній просвічує як в цілому неподільний. Якщо душа ваша прийняла її, вас охопив уже цілий світ необхідно пов'язаних з нею думок: у неї є зв'язки, спорідненість, історія і внаслідок цього чарівна, що тягне вперед сила - сила життя.

Резонерство, це - дагеротип, випадковий, сухий, мертвий, ні з чим розумно не пов'язаний, розумовий трутень, розумовий євнух, породження морального міщанства, його улюблене чадо, висіженного їм, як гомункулус Вагнером.

Дозволивши собі, по крайньої необхідності, це невелике вступ і полегшити кілька душу виливом моєї глибокої ненависті до резонерству, настільки подобаються більшості, переходжу до справи.

Я збираюся, як я сказав, повісті з вами довгі і зовсім щирі мови про значення діяльності Островського з приводу його останнього твору, що порушує, як звичайно, як і всі попередні, різні чутки, іноді, і навіть дуже часто, зовсім протилежний, іноді розумні, іноді позитивно дикі, але у всякому разі здебільшого нещирі, тобто до справи не відносяться, - а з приводу справи висловлюють ті чи інші суспільні і моральні теорії критиків-публіцистів. Критики-публіцисти - взагалі люди надзвичайно добрими намірами, пройняті самим законним і серйозним співчуттям до суспільних питань; теорії їх, якщо і підлягають спору в багатьох пунктах, як всякі теорії, але тим не менш, проводячи послідовно відомі точки зору на життя, сприяють необхідно до роз'яснення істотних питань життя; але справа-то в тому, що ці теорії, як би розумні вони ні були, з яких би законних точок не відправилися, в художньому творі стежать, та й можуть стежити тільки ту життя, яку бачать з відомих точок, а не ту, яка в ньому, якщо воно є істинно художній твір, просвічує з усім своїм многооб'емлющім і в ставленні до теорій часто іронічним змістом. Мистецтво, як справа синтетичне, справа того, що називається натхненням, захоплює життя набагато ширше будь-якої теорії, так що теорія порівняно з ним залишається завжди позаду.

Так залишило позаду останній твір Островського все теорії, мабуть, настільки переможно і воістину блискуче висловлені чудово обдарованим публіцистом "Современника" в статтях про "Темному царстві" 11.

Статті ці наробили багато шуму, та й справді одна сторона життя, відображеної творами Островського, захоплена в них так влучно, страчена з такою нещадною послідовністю, затаврували таким вірним і типовим словом, що Островський з'явився перед публікою абсолютно несподівано викривачем і карателів самодурства. Воно ж і так. Зображуючи життя, в якій самодурство грає таку важливу, трагічну в принципі своєму і наслідки і комічну в своїх проявах, роль, Островський не відноситься же до самодурства з любов'ю і ніжністю. Чи не відноситься з любов'ю і ніжністю - слідчо, ставиться з викриттям та карою, - висновок пряме для всіх, хто любить підводити миттєві підсумки під будь-яку смугу життя, освітлену світлом мистецтва, для всіх теоретиків, мало поважають життя і її безмежні таємниці, мало вникає в її іронічні витівки.

Прекрасно! Слово Островського - викриття самодурства нашому житті. У цьому його значення, його заслуга як художника; в цьому сила його, сила його дії на масу, на цю останню для нього як для драматурга інстанцію.

Так точно чи в цьому?

Беру факт найяскравіший, не той навіть, з якого я почав свої рапсодії, а факт тільки можливий (на жаль! Колись, нарешті, можливий?) - беру можливе, або, мабуть, неможливе, уявлення першої його комедії "Свої люди - розрахуємося "... 12

Дотепний автор статей "Темне царство" позитивно, наприклад, відмовляє в своєму співчутті Большову навіть і в трагічну хвилину життя цього останнього ... Відмовить йому в жалі і, отже, відомому співчутті маса? .. Публіцист - до чтого не доведе людини теорія - майже що стоїть на стороні Липочки; по крайней мере, вона у нього включена в число протестувальниць і протестантів в побуті, збурений і переважна самодурством 13. Питаю вас: як маса поставиться до протестантки Липочка? .. Чи зрозуміє вона Липочку як протестантку?

В інших комедіях Островського симпатії і антипатії маси так само точно розійдуться з симпатіями і антипатіями г .-- Бова, як постараюся я довести фактами і детально згодом. А адже це питання чарівні. Островський насамперед драматург: адже він створює свої типи не для р --бова, автора статей про "Темному царстві", - не для вас, не для мене, не для кого-небудь, а для маси, для якої він, мабуть, як поет її, поет народний, є і вчитель, але вчитель з тих вищих точок зору, які доступні їй, масі, а не вам, не мені, ні м --бову, з точок зору, нею, масою, що розуміються , нею поділюваних.

Поет - учитель народу тільки тоді, коли він судить і рядитися життя в ім'я ідеалів - життя самої властивих, а не їм, поетом, складених. Не думайте, так ви, ймовірно, і не будете думати, щоб масою тут кликав я одну будь-яку частину великого цілого, званого народом. Я кличу масою, почуттям маси, то, що в відому хвилину позначається мимовільним загальним настроєм, всупереч приватному і особистому, свідомому чи несвідомому настрою в вас, в мені, навіть в м --бове - нарівні з купцем з Апраксина ряду. Це щось, що позначається в нас як щось фізіологічне, просте, нерозкладних, ми можемо пригнічувати в собі хіба тільки фанатизмом теорії.

Зате, подивіться, які наслідки виробляє насильницьке придушення в собі цього простого, фізіологічного почуття; помилуйтеся, як душі молоді і гарячі, захоплені фанатизмом теорії, скачуть по всім за трьома навздогін за першими, які висловили відомим позитивним чином відому, що має сучасне значення теорію, і не тільки навздогін, а наввипередки, бо теорія є ідол невблаганно жадібний, постійно вимагає собі нових і нових жертовних треб.

Чи маєте ви поняття про статейку, що з'явилася в "Московському віснику" з приводу "Грози" Островського? 14 Статейка належить до числа тих курйозів, які будуть дороги потомству, і навіть вельми недалекому потомству; будуть їм отисківаеми, як чудові свідчення про хвороби нашої напруженої і робочої епохи. Автор її ще перш здивував читачів несамовито-напруга статтею про російську жінку, з приводу ламаної натури (якщо натурою називати це можна) Ольги в романі "Обломов" 15. Але подив, порушену статейки про "Грози", перевершує багатьма ступенями здивування, вироблене прежнею. З якою наївними, чисто вчені, тобто мозговою, а не сердечною вірою, юний (ймовірно) рецензент "Московського вісника" засвоїв дотепну і блискуче висловлену теорію автора статей "Темне царство". Не знаю, чи стало б у самого р --бова стільки сміливою послідовності в проведенні його думки, як у його учня і Сеїд. Навіть сумніваюся, щоб стало; автор статей "Темне царство", судячи по зрілому, майстерному його викладу, - людина доросла; навіть готовий підозрювати, що р --бов нишком регоче над ретельністю свого Сеїд, нишком тому, що реготати явно було б недобросовісно з боку м --бова. Адже "його ж добром, так йому ж чолом", адже рецензент "Московського вісника", власне, тільки докладає сумлінно до "Грози" ідеї автора "Темного царства", точно так же, як в статті про російську жінку він тільки проводив послідовно і з гарячим ентузіазмом холодно-жовчні ідеї автора статей про обломовщине. Г-н Пальховскій - ім'я юного рецензента - глибоко увірував в те, що Островський каратель і викривач самодурства і іншого, і ось "Гроза" вийшла у нього тільки сатирою, і тільки в сенсі сатири надав він їй значення. Думка і сама по собі дика, але помилуйтеся їй в додатках: в них-то вся сила, у них-то вся принадність: Катерина не протестантка, а якщо і протестантка, то безсила, що не винесла сама свого

Аполлон Григор'єв

Після "Грози" Островського

Листи до Івана Сергійовичу Тургенєву

Аполлон Григор'єв. Твори в двох томах Том другий. Статті. Листи М., "Художня література", 1990 Складання з наукової підготовкою тексту і коментарі Б. Ф. Єгорова

Гроза очищає повітря.

фізична аксіома

Смирення перед народною правдою.

слова Лаврецький 1

А що скаже народ? ..

Гоголівський "Роз'їзд" 2

лист перший

неминуче питання

Ось що скаже народ! .. думав я, виходячи з ложі в коридор після третьої дії "Грози", що закінчився найщирішим вибухом загального захоплення і гарячими викликами автора 3. Враження сильне, глибоке і головним чином позитивно загальневироблено було не другою дією драми, яке, хоча і з деякими труднощами, але все-таки можна ще притягнути до караючого і викривального роду літератури, - а кінцем третього, в якому (наприкінці) рішуче нічого іншого немає, крім поезії народного життя, - сміливо, широко і вільно захопленої художником в одному з її найістотніших моментів, що не допускають не тільки викриття, але навіть критики і аналізу: так цей момент схоплений і переданий поетично, безпосередньо. Ви не були ще на уявленні, але ви знаєте цей чудовий за своєю сміливою поезії момент - цю небувалу досі ніч побачення в яру, всю дихаючу близькістю Волги, всю пахучу запахом трав широких її лугів, всю що лунає вільними піснями, "Кумедними",таємними промовами, всю повну чарівності пристрасті веселою і розгульне і не меншого чарівності пристрасті глибокою і трагічно-рокової. Це ж створено так, як ніби не художник, а цілий народ створював тут! І це-то саме було всього сильніше відчуте в творі масою, і до того ж масою в Петербурзі, диви б в Москві, - масивом складних, різнорідних, - відчуте при всій неминучою (хоча значно меншою проти звичаю) фальші, при всій лякаючою різкості олександрійського виконання. Для мене особисто, людини в народ віруючого і давно, ще раніше за ваше Лаврецький, який виховав в собі смирення перед народною правдою, розуміння і почуття народу становлять вищий критериум, що допускає над собою в потрібних випадках перевірку одним, вже тільки останнім, самим загальним критериумом християнства. Чи не народ існує для словесності, а словесність (в самому широкому сенсі, тобто як все різноманітне прояв життя в слові) для народу, - і не словесністю створюється народ, а народом словесність. Будь-яка ж словесність, яка думає створити або перебудувати народ ... Але тут я краще поки зупиню мова свою і не докінчив думки, як Гамлет не докінчує фрази: "І якщо сонце зароджує черв'яків в дохлої собаці ..." 4 Напередодні вистави "Грози "я довго говорив з вами про що 5, що для мене і, судячи з симпатії вашої до розмови, для вас самих є істотним вірування по відношенню до мистецтва і до життя. Я збирався було писати до вас ряд листів, в яких з за можливе і потрібне - не для вас, звичайно, а для інших, читачів - ясністю, з можливою і абсолютно непотрібною, але вважає за потрібну в наше відвиклих абстрактного мислення час, виразністю, викласти положення і логічно життєві наслідки того загального погляду на мистецтво і відносини мистецтва до життя, який я не раз називав ідеально-художнім. Погляд цей - не нова який-небудь, - і, отже, я не маю претензії називати його моїмпоглядом; називаю ж я його так, тобто ідеально-художнім, в протилежний двом іншим: 1) погляду, який привласнив собі в недавні часи назва реального 6, але, по суті, теоретичеському,розстеляють бідне життя на прокрустове ложе, подчиняющему її більш-менш вузької теорії, тобто сукупності останніх результатів, здобутих розумом в останню хвилину сучасного життя, і 2) погляду, прісвоівающему собі назву естетичного,звіщали вони своє дилетантське байдужість до життя і до її істотних питань, в ім'я якогось мистецтва для мистецтва, а тому набагато більш заслуговує назва погляду матеріального 7, грубо чи матеріального, тонко чи матеріального, це абсолютно все одно. Природно, що, протівуполагая ідеально-художній погляд естетичному в такому сенсі, - я не думаю ставити мистецтва будь-які зовнішні цілі або завдання. Мистецтво існує для душі людської і висловлює її вічну сутність у вільному творчості образів, і за цією самою воно - незалежно, існує саме по собі і сама для себе, як все органічне, але душу і життя, а не порожню гру, має своїм органічним змістом. Замість розвитку цих загальних основ, замість задуманих було мною чисто філософських бесід, які відкладаються на невизначений час, але все-таки, якщо накип коли-небудь, то будуть звернені до вас, я, весь під впливом живого і, з усіма його недоліками, істинно могутнього художнього явища, зважився повести з вами багато і довгі промови про Островського і значенні його поетичної діяльності, - мови, які перш за все і понад усе будуть щирі, тобто будуть ставитися до самої суті справи, а не до чого-небудь сторонній , позасправи лежить, і закінчіть роботу навмисно або ненавмисно затемнює. Якщо деякі з основних положень і наслідків ідеально-художнього погляду, в застосуванні до досліджуваних явищ, зажадають по суті самої справи досить докладного розвитку, - я буду без побоювання віддаватися таким вимогам по вельми зрозуміломубажанням бути абсолютно ппронятниммоїм читачам. З приводу цього я дозволяю собі зробити невелике, чисто особистий відступ: зізнатися вам відверто - скарги на незрозумілість мого звичайного викладу мені серйозно набридли; 8 бо я, як людина переконання, дозволяю собі дорожити моїм переконанням. Переконання - якщо воно є дійсне переконання - купується здебільшого ціною розумових і моральних процесів, більш-менш тривалих переворотів в душевному організмі, - процесів і переворотів, не завжди, як ви знаєте, легких - а не приходить з вітру . У кого є сильна потреба висловити свої переконання, в тому дуже природно і бажання, щоб з ними, з цими складовими моральне життя людини переконаннями, або погоджувалися,або, що точно так само важливо, сперечалися.До сих же пір я ще не мав задоволення сперечатися як ні з ким із теоретиків,так і ні з ким з естетиків. Готовий у повноті щирістю зізнатися в гріху деякої темряви викладу і деякою зайвої прихильності до аналізу, я залишаюся, однак, при переконанні, що розумової ліні, ліні мислити і стежити за розвитком чужої думки, не треба по-справжньому балувати ні в собі, ні в інших. Стислі форми філософського викладу - зрозуміло, там, де вони потрібні, - замінюють собою цілі сторінки резонерства, хоча, звичайно, вимагають від читача самомишленія, зовсім резонерством НЕ необхідного. Чи не відступаючи тому анітрохи від права припускати в моїх читачів здатність мислити і стежити за розвитком чужої думки, я, в цьому випадку, постараюся тільки, наскільки можливо, уникати стислих формул і термінів філософії тотожності 9, але - вважав би гріхом замінювати їх резонерством. Резонерство рішуче противно всякому, чиє мислення долає істини хоч трохи складніші, ніж 2X2 = 4. Є мислення, та й не жіночі тільки, - ви цього, на жаль, не договорили, - в яких 2X2 дають не 4, а стеаринову свічку ... 10 Ось для цих-то мислень і створено особливо резонерство. Ворушачи і дратуючи розумовий хтивість, резонерство, цей процес без результатів, це справжнє і єдине мистецтво для мистецтва тим добре, що і на справу начебто схоже, тобто дає певну ступінь насолоди, та й до справи ні до якого не веде, тобто не вимагає від займаються їм ні розумових, ні моральних самопожертвований. Істина філософська, як витончене твір, пов'язана з відомою цілістю, є органічне ланка цілого світу - і цілий світ в ній просвічує як в цілому неподільний. Якщо душа ваша прийняла її, вас охопив уже цілий світ необхідно пов'язаних з нею думок: у неї є зв'язки, спорідненість, історія і внаслідок цього чарівна, що тягне вперед сила - сила життя. Резонерство, це - дагеротип, випадковий, сухий, мертвий, ні з чим розумно не пов'язаний, розумовий трутень, розумовий євнух, породження морального міщанства, його улюблене чадо, висіженного їм, як гомункулус Вагнером. Дозволивши собі, по крайньої необхідності, це невелике вступ і полегшити кілька душу виливом моєї глибокої ненависті до резонерству, настільки подобаються більшості, переходжу до справи. Я збираюся, як я сказав, повісті з вами довгіі зовсім щирімови про значення діяльності Островського з приводу його останнього твору, що порушує, як звичайно, як і всі попередні, різні чутки, іноді, і навіть дуже часто, зовсім протилежний, іноді розумні, іноді позитивно дикі, але у всякому разі здебільшого нещирі,тобто до справи не відносяться, - а з приводу справи висловлюють ті чи інші суспільні і моральні теорії критиків-публіцистів. Критики-публіцисти - взагалі люди надзвичайно добрими намірами, пройняті самим законним і серйозним співчуттям до суспільних питань; теорії їх, якщо і підлягають спору в багатьох пунктах, як всякі теорії, але тим не менш, проводячи послідовно відомі точки зору на життя, сприяють необхідно до роз'яснення істотних питань життя; але справа-то в тому, що ці теорії, як би розумні вони ні були, з яких би законних точок не відправилися, в художньому творі стежать, та й можуть стежити тільки тужиття, яку бачать з відомих точок, а не ту, яка в ньому, якщо воно є істинно художній твір, просвічує з усім своїм многооб'емлющім і в ставленні до теорій часто іронічним змістом. Мистецтво, як справа синтетичне, справа того, що називається натхненням, захоплює життя набагато ширше будь-якої теорії, так що теорія порівняно з ним залишається завжди позаду. Так залишило позаду останній твір Островського все теорії, мабуть, настільки переможно і воістину блискуче висловлені чудово обдарованим публіцистом "Современника" в статтях про "Темному царстві" 11. Статті ці наробили багато шуму, та й справді одна сторона життя, відображеної творами Островського, захоплена в них так влучно, страчена з такою нещадною послідовністю, затаврували таким вірним і типовим словом, що Островський з'явився перед публікою абсолютно несподівано викривачем і карателів самодурства. Воно ж і так. Зображуючи життя, в якій самодурство грає таку важливу, трагічну в принципі своєму і наслідки і комічну в своїх проявах, роль, Островський не відноситься же до самодурства з любов'ю і ніжністю. Чи не відноситься з любов'ю і ніжністю - слідчо, ставиться з викриттям та карою, - висновок пряме для всіх, хто любить підводити миттєві підсумки під будь-яку смугу життя, освітлену світлом мистецтва, для всіх теоретиків, мало поважають життя і її безмежні таємниці, мало вникає в її іронічні витівки. Прекрасно! Слово Островського - викриття самодурства нашому житті. У цьому його значення, його заслуга як художника; в цьому сила його, сила його дії на масу, на цю останню для нього як для драматурга інстанцію. Так точно чи в цьому? Беру факт найяскравіший, не той навіть, з якого я почав свої рапсодії, а факт тільки можливий (на жаль! Колись, нарешті, можливий?) - беру можливе, або, мабуть, неможливе, уявлення першої його комедії "Свої люди - розрахуємося "... 12 Дотепний автор статей" Темне царство "позитивно, наприклад, відмовляє в своєму співчутті Большову навіть і в трагічну хвилину життя цього останнього ... відмовить йому в жалі і, отже, відомому співчутті маса ?. . Публіцист - до чтого не доведе людини теорія - майже що стоїть на стороні Липочки; по крайней мере, вона у нього включена в число протестувальниць і протестантів в побуті, збурений і переважна самодурством 13. Питаю вас: якмаса поставиться до протестанткиЛипочка? .. Чи зрозуміє вона Липочку як прпротестантку?В інших комедіях Островського симпатії і антипатії маси так само точно розійдуться з симпатіями і антипатіями г .-- Бова, як постараюся я довести фактами і детально згодом. А адже це питання чарівні. Островський насамперед драматург: адже він створює свої типи не для р --бова, автора статей про "Темному царстві", - не для вас, не для мене, не для кого-небудь, а для маси, для якої він, мабуть, як поет її, поет народний, є і вчитель, але вчитель з тих вищих точок зору, які доступні їй, масі, а не вам, не мені, ні м --бову, з точок зору, нею, масою, що розуміються , нею поділюваних. Поет - учитель народу тільки тоді, коли він судить і рядитися життя в ім'я ідеалів - життя самої властивих, а не їм, поетом, складених. Не думайте, так ви, ймовірно, і не будете думати, щоб масою тут кликав я одну будь-яку частину великого цілого, званого народом. Я кличу масою, почуттям маси, то, що в відому хвилину позначається мимовільним загальним настроєм, всупереч приватному і особистому, свідомому чи несвідомому настрою в вас, в мені, навіть в м --бове - нарівні з купцем з Апраксина ряду. Це щось, що позначається в нас як щось фізіологічне, просте, нерозкладних, ми можемо пригнічувати в собі хіба тільки фанатизмом теорії. Зате, подивіться, які наслідки виробляє насильницьке придушення в собі цього простого, фізіологічного почуття; помилуйтеся, як душі молоді і гарячі, захоплені фанатизмом теорії, скачуть по всім за трьома навздогін за першими, які висловили відомим позитивним чином відому, що має сучасне значення теорію, і не тільки навздогін, а наввипередки, бо теорія є ідол невблаганно жадібний, постійно вимагає собі нових і нових жертовних треб. Чи маєте ви поняття про статейку, що з'явилася в "Московському віснику" з приводу "Грози" Островського? 14 Статейка належить до числа тих курйозів, які будуть дороги потомству, і навіть вельми недалекому потомству; будуть їм отисківаеми, як чудові свідчення про хвороби нашої напруженої і робочої епохи. Автор її ще перш здивувавчитачів несамовито-напруга статтею про російську жінку, з приводу ламаної натури (якщо натурою називати це можна) Ольги в романі "Обломов" 15. Але подив, порушену статейки про "Грози", перевершує багатьма ступенями здивування, вироблене прежнею. З якою наївними, чисто вчені,тобто мозговою, а не сердечною вірою, юний (ймовірно) рецензент "Московського вісника" засвоїв дотепну і блискуче висловлену теорію автора статей "Темне царство". Не знаю, чи стало б у самого р --бова стільки сміливою послідовності в проведенні його думки, як у його учня і Сеїд. Навіть сумніваюся, щоб стало; автор статей "Темне царство", судячи по зрілому, майстерному його викладу, - людина доросла; навіть готовий підозрювати, що р --бов нишком регоче над ретельністю свого Сеїд, нишком тому, що реготати явно було б недобросовісно з боку м --бова. Адже "його ж добром, так йому ж чолом", адже рецензент "Московського вісника", власне, тільки докладає сумлінно до "Грози" ідеї автора "Темного царства", точно так же, як в статті про російську жінку він тільки проводив послідовно і з гарячим ентузіазмом холодно-жовчні ідеї автора статей про обломовщине. Г-н Пальховскій - ім'я юного рецензента - глибоко увірував в те, що Островський каратель і викривач самодурства і іншого, і ось "Гроза" вийшла у нього тільки сатирою, і тількив сенсі сатири надав він їй значення. Думка і сама по собі дика, але помилуйтеся їй в додатках: в них-то вся сила, у них-то вся принадність: Катерина не протестантка, а якщо і протестантка, то безсила, що не винесла сама свого протесту, -катай її, Катерину! Чоловік її вже зовсім не протестант, - валяй ж його, мерзотника! Вибачте за цинізм моїх виразів, але вони мені приходили мимоволі на мову, коли я з судорожним реготом читав статтю р Пальховского, і, каюсь вам, внаслідок статті юного Сеїд р --бова, я мимоволі сміявся над безліччю положень серйозною і розумної статті публіциста "Современника", зрозуміло, взятих тільки в їх послідовному додатку. Протестантка Липочка, протестантки Мотрона Савишна і Марія Антипівна, попивають з чиновниками мадеру на вільному повітрі під Симоновим ... як хочете, але ж такого роду протестантизм - в іншу хвилину мимоволі випаде дуже кумедним! Але ж сміх сміху ворожнеча, і в моєму сміхові було багато смутку ... і багато важких питань виходило через логічного комізму. Мені, право, іноді наш час видається вираженим читачеві сміливо, але вірно, в сцені високопоетичного створення "Komedya nieboska" ( "Небожественна комедія" (підлога.).) 16, в якій поет приводить свого героя в божевільню і де в різних голосах божевільних чутні різні страшні крики нашого часу, різні теорії, більш-менш потворні, більш-менш фанатичні; страшна і глибокого сенсу виконана сцена! Адже не тільки р --бов, навіть Сеїд його, - цілком ймовірно, людина, глибоким, хоч і мозковим процесом виробляє свої переконання, - не тільки, говорю я, вони не смішні своїми захопленнями, - вони гідні за них, зрозуміло, не в рівній мірі, і співчуття і поваги. Адже ми шукаємо, ми просимо відповіді на страшні запитання у нашій мало ясною нам життя; адже ми не винні ні в тому, що питання ці страшні, ні в тому, що життя наше, це життя, нас оточує, нам мало зрозуміла з незапам'ятних часів. Адже це справді страшна, що загубилася десьі колисьжиття, те життя, в якій розповідається серйозно, як в "Грози" Островського, що "ця Литва, вона до нас з неба впала" i 7, і від якої, загубилася десьі колись,відректися нам не можна без насильства над собою, протівуестественного і тому майже злочинного; та життя, з якою ми всі спочатку ворогуємо і смиренням перед невідомою правдою якої все люди з серцем, люди плоті і крові кінчали, кінчають і, мабуть, будуть ще кінчати, як Федір Лаврецький, що знайшов в ній свою шукану і створену з її соків Лізу; те життя, яким в особі Гафії Матвіївни приносить Обломов в жертву роблену і зламані, хоча зовні граціозну, натуру Ольги і в якій він гине, єдино, втім, з волі його автора, і не мирян нас до того ж анітрохи своєю загибеллю з особистістю Штольца. Так, страшна ця життя, як таємниця страшна, і, як таємниця ж, вона вабить нас і дражнить і тягне ... Але куди? -- ось у чому питання. У вир або на простір і на світло? В єднанні з нею або в запереченні від неї, що губить обломовщини, з одного боку, безвихідно-темного царства, з іншого, полягає для нас порятунок? Ми дійшли до того, що з тими моральними засадами, з якими досі жили, або, краще, животіли, в тих суспільних умовах, в яких перебували, або, вірніше, кисли, жити більш не можемо. Чого ж дивуватися, ще раз, що у всіх явищ таємничої нашому житті ми дошукуватися до сенсу; мудро чи, що у всякому художньому створенні, що відбив у своєму фокусі найбільшу суму явищ відомого роду, ми шукаємо виправдання і підкріплення того сенсу, який ми самі більш-менш правильно, але, у всякому разі, серйозно, додали явищ, внаслідок законного роздратування неправими явищами і ще більш законного бажання усвідомити собі темні для нас явища? Все це не тільки не дивно, але абсолютно логічно. Всім цим абсолютно пояснюються різні відносини нашої думки до творів мистецтва, які більш-менш сильно її ворушать. Кровні або мозкові, але (як ті, так і інші) сильні і дійсні ворожнечі і співчуття вносимо ми в наші відносини до цих, мабуть, безневинним, чадам творчості і фантазії, і інакше бути не може. Чаду, як всякі чада, дійсно невинні, але вони живі породження життя. Час, коли створення мистецтва вважалися розкішшю, звеселянням без причин і наслідків, давно минув. Ще похмурий чернець Савонарола, сожігая на площі Сан-Марко у Флоренції мадонн італійських художників його часу, розумів, що невинні чада мистецтва можуть порушувати любов і ненависть, як і винні чада життя ... Наш час ще більше це розуміє. Фанатизм симпатій і антипатій прокрався навіть і в ту область мистецтва, яка найбільш чужа моральних і життєвих вимог, найменш до чого-небудь зобов'язується, - навіть в музику, і фанатична релігія вагнерізма є один з яскравих симптомів страшної напруженості розумового і морального настройства нашої епохи 18. З цього-то самому не можна в наш час відмовити в повазі і співчутті ніякої чесної теорії, тобто теорії, яка народилася внаслідок чесного аналізу суспільних відносин і питань, і вельми важко виправдати чим-небудь дилетантське байдужість до життя і її питань, що прикриває себе служінням якому -то чистому мистецтву. З теоретиками можна сперечатися: з дилетантами не можна, та й не треба. Теоретики ріжуть життя для своїх ідолів-жертовний треб, але це їм, може бути, багато чого варте. Дилетанти тішать тільки плоть свою, і як їм, по суті, ні до кого і ні до чого немає діла, так і до них теж нікому не може бути, по суті, ніякого діла. Життя вимагає порешеній своїх пекучих питань, кричить різними своїми голосами, голосами грунтів, місцевостей, народностей, настроїв моральних в творах мистецтв, а вони собі тягнуть вічну пісеньку про білого бичка, про мистецтво для мистецтва, і приймають невинність чад думки і фантазії в сенсі якогось -то безпліддя. Вони готові закидати брудом Занда за непристойну тривожність її створінь, і манерою фламандської школи виправдовувати порожнечу і низовину чиновницького погляду на життя 19. Те й інше їм одно нічого не варто! Ні! я не вірю в їх мистецтво для мистецтва не тільки в нашу епоху, - в яку завгодно справжнюепоху мистецтва. Ні фанатичний гібелін Дант 20, ні чесний англійська міщанин Шекспір, такий ненависний пуританам всіх країн і віків навіть до цього дня,ні похмурий інквізитор Кальдерон 21 були художниками в тому сенсі, який хочуть надати цьому званню дилетанти. Поняття про мистецтво для мистецтва є в епохи занепаду, в епохи роз'єднання свідомості кількох витонченого почуття дилетантів з народним свідомістю, з почуттям мас ... Справжнє мистецтво було і буде завжди народне, демократичне, в філософському сенсі цього слова. Мистецтво втілює в образи, в ідеали свідомість маси. Поети суть голоси мас, народностей, місцевостей, глашатаї великих істин і великих таємниць життя, носії слів, які служать ключами, щоб вони розуміли епох - організмів у часі, і народів - організмів в просторі. Але з цієї ж самої народної, демократичної сутності істинного мистецтва слід, що теорії не можуть обійняти всього живого сенсу поетичних творів. Теорії, як підсумки, виведені з минулого розумом,праві завжди тільки в ставленні до минулого, на яке вони, як на життя, спираються; а минуле є завжди тільки труп, покидає річище вперед життям, труп, в якому анатомія добереться до всього, крім душі. Теорія вивела з відомих даних відомі закони і хоче змусити насильно жити всі наступні, що розкриваються дані по цим логічно правильним законам. Логічне буття самих законів безсумнівно, мозкова робота по цим абстрактним законам йде абсолютно правильно, та й іде-то вона в абстрактному, чисто логічному світі, світі, в якому все має очевидну послідовність, сувору необхідність, в якому немає невичерпного творчості життя, званого зазвичай випадковістю , званого так до тих пір, поки воно не стане минулим і поки логічна анатомія чи не розітне цього трупа і не приготує нового апарату у вигляді нової теорії. Кого ж любити, кому ж вірити, Хто не змінить нам один? .. - маєте право запитати мене і ви, і читачі моїх листів до вас словами поета. Кого кохати? Кому вірити? Життя любити - і в життя одну вірити, підслуховувати биття її пульсу в масах, прислухатися до голосів її в творах мистецтва і релігійно радіти, коли вона піднімає свої покриви, викриває свої нові таємниці і руйнує наші старі теорії ... Це одне, що залишилося нам, це саме і є "смиренність перед народною правдою", яким такий сильний ваш розбитий Лаврецький. Інакше, без смирення перед життям, ми станемо непокликані вчителями життя, непрошеними жалібника народного благоденства, - а головне, будемо й поставили в постійно помилкові положення перед життям. Знову звертаючись до фактів, що породила ці міркування, я вказую, як на хворе місце сучасних теорій, на чутки про діяльність Островського. Скільки часу ця чисто вже вільна і з усіма своїми недоліками цілісна, органічна, жива діяльність вислизала з-під ножа теорій, не піддавалася їх визначень, була за це переслідувана, зовсім непрізнаваема або полупрізнаваема. З'явився нарешті дотепна людина, який втиснув її в такі рамки, що стало можливо помирити співчуття до неї зі співчуттям до інтересів і теоріям хвилини, що вона перестала вибиватися із загальної колії кари і викриття. Звершилося на очах читачів одне з найдивовижніших перетворень. Драматург, якого звинувачували, іноді без підстав, іноді з підставами, в безлічі недоліків, недоробок і недоглядів; письменник, якому в одній з нахабним статей одного загиблого журналу відмовляли в істинному талант; 24 якого в інший, не менш нахабної, хоча пристойнішій статті іншого журналу, радили переважно думати і думати 25, - перетворився з народного драматурга в чистого сатирика, викривача самодурства, але зате - позитивно був виправданий від всіх звинувачень. Всі провини звалені були на "темне царство", сатирик ж з'явився рішуче бездоганним. Поверне він круто, щоб як-небудь звести кінці, характер будь-якої особи; залишить він яке драматичне становище як натяк; не матиме у нього віри у власний задум і сміливості довершити за народним уявленням то, що зачала за народним уявленням, - винен не він, винувато "темне царство", якого неподобств він каратель і викривач. Що за потреба, що, докладаючи одну цю мірку, ви урізує в письменника його найновіші, найістотніші властивості, пропускаєте або не хочете бачити його позитивні, поетичні боку; що потреби, що ви змушуєте художника йти в його творчості не від типів і їх відносин, а від питань громадських і юридичних. Думка, взята за основу, сама по собі вірна. Адже, знову повторюю, не відноситься же драматург до самодурства і неподобству зображуваної їм життя з любов'ю і ніжністю, не відноситься, так, стало бути, ставиться з страти і викриттям. Ergo pereat mundus - fiat justitia! (Тому нехай загине світ, але здійсниться правосуддя (Лат.).) Загальне правило теоретиків діє у всій силі, і дійсно руйнується цілий світ, створений творчістю, і на місце образів є фігури з ярликами на лобі, самодурство, забита особистість і т. Д. Зате Островський стає зрозумілий, тобто теорія може вивести його діяльність як логічне наслідок з діяльності Гоголя. Гоголь викрив нашу напоказ виставляється, так би мовити, офіційну дійсність; Островський піднімає покриви з нашої таємничої, внутрішньої, побутового життя, показує головну пружину, на якій заснована її багатоскладова машина, - самодурства; сам дає навіть це слово для визначення свого безцінного Кіта Кітича ... Що ж? Невже загадку дозволили, Невже словознайдено? 26 - то слово, яке неодмінно несе з собою і в собі Островський, як всякий істинно чудовий, істинно народний письменник? Якщо так, то знайдене словоне повинно боятися ніякої перевірки, тим більше повірки життям. Якщо воно правильно, то будь-яку перевірку витримає. Якщо воно правильно, то з-під його широкої рамки не повинні вибиватися ніякі риси того світу, до якого воно служить ключем. Інакше - воно або зовсім невірно, або вірно тільки наполовину: до одних явищ підходить, до інших не підходить. Дозволяю собі запропонувати разом все здивування і питання, що виникають з програми слова до явищ, - крок за кроком, драма за драмою. 1) Що правильне, народне співчуття, моральне і громадянське, в "Сімейної картині" - не на боці протестувальниць Мотрони Савішни і Марії Антипівни, - це, я вважаю, безсумнівно, - хоча з неспівчуття до них морального народного свідомості не слід співчуття до самодурства Антипа Антипич Пузатова і його матері, до святенництва і мерзоти Шірялова. але - як зображено самодурство Антипа Антипич: з злим чи гумором сатирика або з наївною правдою народного поета? - це ще питання. 2) "Свої люди розрахуємося" - перш за все картина суспільства, відображення цілого світу, в якому проглядають всілякої органічні початку, а не одне самодурство. Що людське співчуття і співчуття залишається по ходу драми за самодурами, а не за протестантами - це навіть і не питання, хоча, з іншого боку, - не питання ж і те, що Островський постачав собі задачею порушення такого співчуття. Ні! він тільки не був сатириком, а був об'єктивним поетом. 3) Що в "Ранку молодої людини" справа говорить самодур дядько, а не протестант племінник - теж навряд чи підлягає сумніву. 4) Світ "Бідної нареченої" зображений з такою симпатією поета і так мало в ньому сатиричного в зображенні того, що могло б навіть будь-хто інший подати привід до сатири, що потрібна неймовірна логічна натяжка для того, щоб співчувати в цьому світі не високою, що приносить себе в жертву боргу, підкорювати, жіночій натурі, а однією лише загиблої, хоча і дійсно багатою силами, особистості Дуні, як м --бов. Дуня - створення великого майстра, і, як будь-яке створення справжнього мистецтва, носить в собі високоморальну завдання; але завдання-то ця - з простою, природною, а не з теоретичної, насильницької точки зору - полягає зовсім не в протесті. У Дуні правильним чином співчуває маса не її загибелі і протесту, а тим кращим якостям великодушності, які в ній вціліли в самому падінні, тому високій свідомості гріха, яке світиться в ній, тій покірності долі, яка в її сильною, широкою і розмашисто натурі цінується вдвічі дорожче, ніж в натурі менш палкою і багатою. Так, принаймні, справа виходить з точки зору простого сенсу і простого почуття, а по-вченому там, не знаю, вийде, може бути, і інакше. Про те, як вся манера зображення і весь лад відносин до дійсності в "Бідної нареченій" суперечить манері Гоголя і його строю - я ще тут і не говорю. Я беру тільки найочевидніше, ясна, таке, в чому теоретичний масштаб позитивно, на всякі очі, розходиться з справжньою справою. 5) В комедії "Не в свої сани не сідай" - ніякими міркуваннями ви не досягнете від маси ні розуміння шкоди від самодурства поважного Максима Федотича Русакова, ні співчуття до чого-небудь іншого, крім як до положення того ж Русакова, до простої і глибокої любові Бородкіна і до нежестокому положенню бідної дівчини, захопленої простотою своєї люблячої душі - так порадами протестантки тітоньки (Комедія "Не в свої сани не сідай" навіть явно страждають в художньому відношенні різкістю упереджено співчуття до земського побуті, і ніякі теоретичні натяжки цього не прикриють. (Прим.An. Григор'єва.)). 6) "Бідність не порок» - не сатира на самодурство Гордія Карпича, а знову-таки, як "Свої люди розрахуємося" і "Бідна наречена", поетичне зображення цілого світу з дуже різними началами і пружинами. Любимо Торцов збуджує глибоке співчуття не протестують своїм, а могутності натури, з'єднаної з високою свідомістю боргу, з почуттям людської гідності, уцілілими і в грязі, глибиною свого каяття, щирою спрагою жити чесно, по-божому, по-Земски. Любов Гордіївна, - один з чарівної, хоч і злегка окреслених жіночих образів Островського - не забита особистість, збудлива лише жаль, а висока особистість, яка приваблює все наше співчуття, що не забиті особистості ні Марія Андріївна, в "Бідної нареченій", ні пушкінська Тетяна, ні ваша Ліза. Побут, що становить фон широкої картини, взятий - на всякі очі, крім очей теорії - не сатирично, а поетично, з любов'ю, з симпатією очевидними, скажу більше - з релігійним культом істотно-народного. За це навіть озброїлися на Островського во дні они. Поетичне, тобто пряме, а не непряме, ставлення до побуту і було каменем спотикання і спокуси для присяжних цінителів Островського, причиною їх, у ставленні до нього, помилкового положення, з якого думав вивести їх всіх р --бов. 7) накидати нарис широкої народної драми "Не так живи, як хочеться" настільки мало - сатира, що в зображенні головного самодура, старого Іллі Ілліча, немає і тіні комізму. У Петра Ілліча далеко не самодурство істотна сторона характеру. У створенні Груші, і навіть її матері, видно для всякого, крім теоретиків, народний поет, а не сатирик. Груша особливо є особа, зображена позитивно, а не негативно, зображене як щось живе і що повинна жити. 8) Якщо б самодурствоКіта Кітича було одною ціллю зображення в комедії "В чужому бенкеті похмілля" - громадський сенс цієї комедії не був би такий широкий, який він видається в зв'язку її з "Прибутковим місцем", з "Святковим сном", з сценами "Не зійшлися характером ". Що Кіт Кітич самодур - немає ні найменшого сумніву, але такого наймилішогоКіта Кітича створив поет, а не сатирик, що не сатирик створював Фальстафа. Адже вам шкода розлучатися з Кітом Кітичем, ви бажали б бачити його в різних подробиці його життя, в різних його подвиги ... Та й сенс-то комедії не в ньому. Комедія ця, разом з обчисленими мною іншими, захоплює справу глибше ідеї самодурства, представляє відносини земщини до чужого і невідомого їй офіційного світу життя. Над Кітом Кітичем маса сміється добродушно сміхом. Гірке і трагічне, але знову-таки не сатиричне, лежить на дні цієї комедії і трьох наступних в ідеї нашої таємничої і як таємниця страшної, що загубилася десь і колись життя. Гірке і трагічне в долі тих, кого називає карасями дозвільні "Прибуткового місця", найблагородніша особистість, якій практичний її героїзм не вказує іншого засобу жити самому і служити народу, як писати прохання зі вставленим всіх орнаментів. Гірке і трагічне в тому, що "цар Фараон з моря виходить" 27 і що "ця Литва - вона до нас з неба впала". Гірке і трагічне в тому, що навчання і грамота зливаються в поданні отупіли земщини з тим, що "віддали хлопчика в науку, а йому око, та й вибрали" 28, - в тому, що земщина, в особі дурного мужика Кіта Кітича, передбачає в Сахарі Сахариче влада і силу написати таке прохання, за яким можна трьох людей в Сибір заслати 29, і в особі розумного чоловіка Неуеденова 30 - справедливо боїться всього, що ні вона, земщина; в наївному листі Серафими Карпівни до чоловіка: "Що я буду означати, коли у мене не буде грошей? Тоді я нічого не буду означати! Коли у мене не буде грошей, - я кого полюблю, а мене, навпаки того, не будуть любити . А коли у мене будуть гроші - я кого полюблю, і мене будуть любити, і ми будемо щасливі "31. Ось у чому істинно гірке і за кулісами-трагічне цього світу, а не в самодурство. Самодурство - це тільки накип, піна, комічний отсадок; воно, зрозуміло, зображується поетом комічно, - так як же інакше його і зображати? - але не воно - ключ до його створінням! Для вираження сенсу всіх цих, зображуваних художником з глибиною і співчуттям, дивних, що загубилися десь і колись, життєвих відносин, - слово самодурство занадто вузько, і ім'я сатирика, викривача, письменника негативного, вельми мало йде до поета, який грає на всіх тонах, на всіх ладах народної життя, який створює енергійно натуру Наді, пристрасно-трагічну завдання особистості Катерини, висока особа Кулигіна, Грушу, від якої так і пашить життям і здатністю жити з жіночою гідністю - в "Не так живи, як хочеться", старого Агафона в тій же драмі з його безграничною, якийсь пантеїстичну, навіть на тварь простягається любов'ю. Ім'я для цього письменника, для такого великого, незважаючи на його недоліки, письменника - НЕ сатирик, а народний поет. Слово для розгадки його діяльності не "самодурство", а "народність". Тільки це слово може бути ключем до розуміння його проіззеденій. Будь-яке інше - як більш-менш вузьке, більш-менш теоретичне, довільне - обмежує коло його творчості. Будь-яким іншим словом теорія як ніби хоче сказати йому: "ось в цій колії ти нам абсолютно зрозумілий, в цій колії ми тебе узаконюємо, тому що в ній ти йдеш до тієї мети, яку ми наказуємо життя. Далі не ходи. Якщо ти перш намагався ходити - ми тебе, так і бути, прощаємо: ми належимо на твою діяльність думка, яку ми вдало склали для її пояснення, і обрізаємо або приховуємо все, що виходить з-під її рівня! " Чим же пояснити це, як не тим, що теоретики шукали слова для загадкового явища, знайшли його по крайнього розумінню і включили Островського в область фактів, що пояснюють і підтверджують їх початку? Що стосується до естетиків, - вони хвалили Островського за літературне поведінку, з великим смаком - хоча не самостійно - вказали на блискучі його боку, і в той же і обмежилися 32. Явище ж саме залишилося нерозгаданим, непоясненим, майже що таким же, яким воно було років за вісім назад. Ні значення, ні особливість поетичної діяльності автора "Грози" анітрохи не визначилися, та й не могли визначитися при такому погляді, яке бачило не мир, художником створюваний, а світ, заздалегідь написаний теоріями, і судило світ художника не за законами, в істоті цього світу лежить, а за законами, складеним теоріями. Поява "Грози" особливо викрив всю неспроможність теорії. Одними сторонами своїми ця драма наче й підтверджує дотепні ідеї автора "Темного царства", але зате з іншими сторонами її теорія рішуче не знає, що робити; вони вибиваються з її вузької рамки, вони говорять зовсім не те, що говорить теорія. І ось в малому вигляді повторюється для мислячого спостерігача вищезгадана мною сцена з "Komedya nieboska". Хто в яром захопленні теорією, гніт і ламає все відносини драми, щоб зробити з неї сатиру; хто, як рецензент "Російської газети", лавіруючи між Сциллою і Харибдою, між теорією і життям, не може дати ніякого органічного єдності своїми поглядами 33. Хто, нарешті, - є і такі - звинувачує трохи що не в аморальності чисте створення художника 34. І - ou la verite va-t-elle se nicher? (Куди тільки не забереться чеснота? (Фр.).) 35 - тільки в якомусь листку, в якомусь мало кому відомому "Театральному і музичному віснику", слідом за поданням "Грози", є гаряча, повна вірного розуміння і глибокого співчуття стаття, чужа будь-яких теорій, що відноситься до життя як до життя 36. Дивні факти! але не скажу, сумні факти. Теорії все-таки до чого-небудь ведуть і самою своєю неспроможністю розкривають нам ширше і ширше значення таємничої нашому житті! .. Виявилася вузька одна - з'явиться інша. Одна тільки дозвільна гра в думку і самонасолодження цією грою - незаконні в наше кипляче тривожними питаннями час. Теоретикам можна побажати тільки кілька побільше релігійності, тобто поваги до життя і смирення перед нею, але ж естетика, право, і побажати щось нічого! лист другий

СПРОБИ ДОЗВОЛІВ

Не знаю, наскільки вдало - але у всьому попередньому листі я прагнув довести, що Островський і його діяльність в 1859 році, незважаючина дотепні викладки р - Бова і внаслідокмалоостроумних, але зате послідовних підсумків, підведених під викладками юними послідовниками нового вчителя, залишаються таким же, ще непоясненим, ще загадковим явищем, яким вони були в 1852 або тисячі вісімсот п'ятьдесят три роках. Щоб бути абсолютно щирим і неупередженим щодо оскільки він розглядався мною справі, я повинен доказати те, чого не доказав в попередньому міркуванні, а саме: що діяльність Островського сама представляється як ніби роздвоєним, що Островський в "Бідної нареченій", в "Не так живи , як хочеться "позитивно не підходить ніякимисвоїми сторонами під початки теорії р --бова і що Островський в комедіях: "В чужому бенкеті похмілля", "Прибуткове місце", "Не зійшлися характером", "Вихованка", - нарешті, в самій "Грози" багатьма сторонами як ніби викликав теорію про "темному царстві", і - знову повторюю - тільки крайня щирість і гаряча сміливість послідовників р --бова могла так рано викрити неспроможність теорії. Іншими словами, викриття у внутрішній побутову частину нашого життя світу самодурства, тупоумства, затурканості і ін., Незастосовні анітрохи до першого розряду обчислених драматичних творів, додається з великим успіхом до другого. Я думаю навіть так, що р --бов, хоча і односторонньо, але логічно вірно вивів теорію з уважного вивчення багатьох і до того ж дуже яскравих сторін другого розряду комедій, і потім, захоплений пристрастю до логічних висновків quand meme (попри все, у що будь-яку ціну (Фр.).), Всупереч самому житті, підвів під логічний рівень і комедії першого розряду: інакше цього гвалтування і пояснити собі неможливо. Чи не припускати ж з боку критика, тобто громадського раз'яснітелі, зобов'язаного своїм званням шукати серйозно правди і серйозно же передавати результати своїх пошуків, - не передбачати ж, кажу я, свідому, навмисну ​​прийом, деспотичне бажання змусити життя і її явища жити, на зло їх власним суті, за законами теорії? Або вже все теоретики по натурі несвідомо деспоти, і про будь-який з них може бути сказано у відомому відношенні те, що пушкінський Мазепа каже про Карла XII: Як полк крутитися він долю Змусити хоче барабаном! 1 Видно, так! Але як би там не було, а перед нами все-таки нероз'яснення, навіть - як здається за наведеним мною поділу шарів - роздвоєне, що суперечить саме собі явище; перед нами справа,переходило кілька інстанцій, в кожній вирішена по-різному і саме, мабуть, яке подало привід до таких різним рішенням. Що ж це таке? Чи справді Островський, починаючи з комедії "У чужому бенкеті похмілля", йде іншим шляхом, а не тим, яким він пішов, після першої своєї комедії, в "Бідної нареченій" та інших творах? І який з цих двох шляхів вказувало йому його покликання, якщо двашляху дійсно були, - а вони, ці два шляхи, є необхідно, якщотільки прийняти за пояснення діяльності Островського теорію р --бова? І в якому з двох перших, так само капітальних творів Островського, так само широко обіймають зображені в них світи: в "Свої люди розрахуємося" або в "Бідної нареченій", виразилося в особливості покликання Островського, його завдання, його художньо-суспільне слово? І, нарешті, чи точно є в діяльності нашого першого і єдиного народного драматурга роздвоєння? .. Ось питання, які необхідно вимагають дозволу, - а тим часом анітрохи не дозволені, а скоріше заплутані теорією публіциста "Современника", і без дозволу яких Островський залишається, повторюю знову, все-таки загадковим, незрозумілим явищем, як в ті дні, коли вираз "нове слово", вжите вашим покірним слугою з приводу "Бідної нареченої", збуджувало такі знущання в петербурзьких критиків 2. Діяльність Островського починається, власне, з 1847 року. Для повноти моїх критичних нарисів привожу перелік всього ним написаного до комедії "У чужому бенкеті похмілля", як межі другої смуги його розвитку, в хронологічному порядку. 1) "Сімейна картина".Надрукована в "Московському міському листку" 1847 года 3, передрукована без змін в повному зібранні творів 1859 року. У цій же, тільки рік видавалася газеті надрукована сцена з комедії "Свої люди розрахуємося", що носила тоді назву: "Банкрут", сцена, підписана буквами А. О. і Д. Г. - буквами, які подали згодом привід до жалюгідної історії, немалий час осоромлювати деякі журнали і газети 4. 2) "Нариси Замоскворіччя",невелике оповідання в "Московському міському листку" 1847 р не увійшов, на жаль, в повне зібрання творів 1859 року. 3) "Свої люди розрахуємося",комедія в чотирьох діях, в "Москвитянин" 1850 року і окремою книжкою. Надрукована з деякими скороченнями і зміною кінця (досить невдалим, крім збільшення однієї, яскравої і надзвичайно знаменною, риси в характері Лазаря) 5 в повному зібранні творів. 4) "Ранок молодої людини",в "Москвитянин" 1850 року. Передруковано без змін в повному зібранні творів. 5) "Несподіваний випадок",сцени, - в альманасі "Комета" 1851 року. Чи не увійшло до зібрання творів. 6) "Бідна наречена",комедія в п'яти діях, - в "Москвитянин" 1852 року. Передрукована в першому томі творів. 7) "Не в свої сани не сідай",комедія в трьох діях, - в "Москвитянин" 1853 року і в 1-му томі творів. 8) "Бідність не порок",комедія в трьох діях, надрукована без змін у 2-му томі творів. 9) "Не так живи, як хочеться",народна драма на три дії в "Москвитянин" 1855 року. передрукована у 2-му томі творів, з невеликими, але вельми цікавими для мислячого критика поправками, обличающими дивну хиткість відносин поета до свого, може бути, коханому, але чомусь нестерпний дітищу 6. На цьому творі я поки зупиняюся. Тут грань всього безсумнівного. За "Не так живи, як хочеться", тобто з комедії "У чужому бенкеті похмілля", починається область спірного. Найперше з цих обчислених мною, великих і невеликих, більш-менш вдалих, творів носило на собі яскраву печатку самобутності таланту, що виражалася і 1) в новини побуту, виведеного поетом і до нього зовсім не початий, якщо виключити деякі нариси Луганського 7 і Вельтмана ( "Пригоди, почерпнуті з моря житейського"), нариси, накидані цими обдарованими письменниками, так би мовити, мимохідь, мимохідь, і 2) в новини відносин автора до дійсності взагалі, до зображеного їм побуті і до типам з цього побуту, особливо, і 3) в новини манери зображення, і 4) в новини мови, в його барвистості, особливості. З усього цього нового, що з першої хвилини своєї появи в літературі приносив з собою наш драматург, критика в стані була, та й тепер ще знаходиться, зрозуміти тільки новина побуту, який він зображував. "Сімейна картина", найперше, але одне з завершений витвір Островського, пройшло при появі своєму майже непоміченим, та й не дивно: воно і в повному зібранні творів, надрукованому вельми разгоністим шрифтом, займає трохи більше півтора друкованого аркуша. Ще менш помічена була новина відносин до дійсності, відносин, радикально протилежний тим сентиментально-желчноболезненним відносинам, які лютували тоді в творах петербурзької натуральної школи, в маленькому оповіданні "Нариси Замоскоречья", єдиному творі, вилівшемся у Островського не в драматичній формі. Поява комедії "Свої люди розрахуємося", як подія занадто яскраве, висувати далеко з ряду звичайних, наробило багато галасу, але не викликало жодної слушною критичної статті. Комедія здивувала критику, і комічне ставлення критики до комедії зображено сміливими, дотепними, хоча і різкими рисами в оригінальній жарті Ераста Благонравова: "Сон з нагоди однієї комедії" 8. У цьому жарті, написаної з усім благородним запалом юності, з усім захопленням правди, в жарті, сказився донезмоги тодішню критику - висловлений був вперше обдарованим критиком-гумористом глибоко вірний погляд на відмінність нового таланту, що з'явився в нашій літературі, від таланту Гоголя. Дозволяю собі привести з чудовою, що не забутою, але загубилася в старому журналі жарти - істотно важливе місце, що відноситься до цього відмінності. Жарт Ераста Благонравова сама написана в драматичній формі; в особах, які розмовляють в ній, виведені тодішні напрямки і відтінки напрямків. Молодій людині, представнику крайності захоплення новим твором, - знавець західних літератур каже: "Ну, як вам завгодно, а з ваших непомірних похвал автору нової комедіїя помічаю, що ви до нього упереджені і що ви недоброзичливець Гоголя. Молода людина. Дивно, що ви помічаєте з моїх слів абсолютно протилежне тому, що випливає з них помітити. Я думаю, що з моїх слів швидше можна помітити, що я упереджений до Гоголя, а не ворог йому. Так (повірте моєму щирості), я упереджений до Гоголя. Я люблю його твори більше творів автора нової комедії,я їм більше співчуваю, ніж співчуваю нпровиття комедії;але це справа мого особистого смаку. Внаслідок чого саме я так упереджений до Гоголя, і сам добре не знаю. Може, це відбувається тому, що я, як і всі російські юнаки одного зі мною покоління, вихований на Гоголя. Коли я тільки що почав жити свідомо, коли в мені тільки що прокинулося естетичне почуття, перший поет, на голос якого відгукнулося моє серце, був Гоголь. Може бути, я йому співчуваю більше, ніж автору нової допромедії,і тому, що вже від природи я до того нахилений. Як би там не було, але справа в тому, що настрій мого духа, моє світогляд - гоголівський, і тому-то читання Гоголя мені доставляє набагато більше насолоди, ніж читання нової комедії.Але в той же час автор її представляє мені здійснення того ідеалу художника, про який я давно мріяв. Гоголь в моїх очах не підходив під цей ідеал. Давно я мріяв про такий художника, давно я просив бога послати нам такого поета, який би зобразив нам людини абсолютно об'єктивно, цілком щиро, математично вірно дійсності. І ось такий поет з'явився. Зізнаюся відверто, що, почувши в перший раз нову комедію,я дуже боляче себе ущипнув, щоб переконатися, сплю я чи ні, уві сні або наяву слухаю комедію до такої міри натуральну, уві сні або наяву бачу перед собою такого художника, якого давно чекала всесвіт, по якому давно тужила вона. (Хор пильно дивиться на молоду людину.)

Перехожий. Мені здається, молода людина, що характеристика Гоголя, яку ви тут представили, не повна, одностороння. дійсно, поезія Гоголя рясніє того роду художечими гіперболами і тим ліричним гумором,про які ви поширювалися. У цьому я з вами абсолютно згоден. Але хіба в цьому гуморі, в цих гиперболах весь Гоголь? хіба поезія його постійно перебільшує дійсність? хіба Гоголь не вміє малювати дійсності вірно, так, як вона є? Згадайте, скільки створено їм осіб, у яких ні в характері, ні в розмові ви не знайдете ні найменшої утрировки. Згадайте Осипа, Тараса Бульбу, Андрія, Акакія Акакійовича; згадайте, що у Гоголя є навіть цілі повісті, в яких дійові особи все до одного намальовані з незвичайним спокоєм і незвичайною вірністю, без найменшої тіні перебільшення; згадайте "Коляску", згадайте "Старосвітських поміщиків". Отже, погодитеся зі мною, що талант Гоголя полягає не тільки в умінні перебільшувати і в ліричному гуморі, але і в вірності зображення дійсності. Якщо ви погодитеся зі мною в цьому пункті, то повинні будете погодитися зі мною і в тому, що Гоголь вище автора нової комедії. (Мовчання.)Ви сказали, що автор нової комедіївміє математично вірно зображувати дійсність, а Гоголь опукло виставляти людську вульгарність - художньо перебільшувати. Але, як тепер відкрилося з моїх слів, що Гоголь, крім того, уміє, так само, як і автор нової комедії,вірно зображувати дійсність і перебільшувати, а авторнової комедіївміє тільки вірно зображувати дійсність, а перебільшувати не вміє, - отже, знає тільки одну штуку, отже, нижче Гоголя, який знає дві штуки. Молода людина. Ви частково праві. Дійсно, у Гоголя створено багато таких осіб, в яких немає нічого перебільшеного, які вірні дійсності, але все-таки дійові особи нової комедіївірніше їх дійсності; вони конкретніше, то тиша ще більша схожі на людей, ніж особи, створені Гоголем. Вони, по відношенню до своєї жвавості і конкретності, відносяться до героям Гоголя, як картина, намальована фарбами, відноситься до картини, намальованої тушшю. Всі. У чому ж полягає ця конкретність дійових осіб нової комедії?Молода людина. В їх мові. Згадайте, якою мовою говорять навіть ті особи Гоголя, що не перебільшені. Невже у нього лакеї говорять точнісінькотакою мовою, яким говорять лакеї; купці - точнісінькотакою мовою, яким говорять купці, і т. д.? Зміст їх промов, їх думки зовсім пристойні кожному з них, але їм дана не та сама оболонка, яку вони повинні мати. В їх мові мало виражаються особливості станів. Вони так само говорять не своєю мовою, що не своєю мовою говорять дійові особи "Кам'яного гостя" Пушкіна. Мова їх перекладний ... До речі, зауважу тут, що і в інших творах Пушкіна дійові особи говорять не своєю мовою. Прикладом цього є "Борис Годунов" і "Кам'яний гість". Хор. Що ж, на вашу думку, вірніше природі: нова комедіяабо "Кам'яний гість"? Молода людина. зрозуміло, нова комедія."Кам'яний гість", по-перше, хоча б тому гірше нової комедії,що в ньому є невідповідності, яких в ній немає. Так, в ньому є і каже статуя командора, а статуя адже ходити і говорити не може; крім того, в ній ще той же недолік, що дійові особи не конкретні в ставленні до мови. Їх мову можна перевести як каковски вам завгодно, і вони від цього нічого не втратять. Нова ж комедіянеперекладна ... Хор. Ну, а Шекспіра можна переводити? Молода людина. Можна, можливо; але від того його твори і нижче нової комедії.Хор. Що-о-о? Молода людина. Нічого. (Ховається.)Хор. Ось які нині молоді люди! Любитель слов'янських старожитностей. Ось до чого довела їх натуральна школа! "Незважаючи на те, що Ераст Благонравов попереджав читачів, що він не поділяє всіх переконань, які висловлюють дійові особи його фантазії, обдарована жарт привела тодішню критику в досконале остервеніння 9. Але, як спочатку ні дивувалася, як, по появі жарти Ераста Благонравова, ні знесамовитілих критика, все-таки вона повинна була погодитися з громадською думкою. вона визнала (добра, великодушна критика!), що з'явився новий талант, сильний, свіжий і найбільш близький до таланту, нині давно вже сплячому в могилі, до таланту, мав першість тоді по всім правам 10. Бідна критика! Ось саме в цьому-то, в цій-то близькості до Гоголя вона тоді помилилася і помиляється навіть до цього дня;в цьому-то таївся тоді і таїться навіть до цього дняджерело всіх її непорозумінь, натяжок і теорій. "Нове слово" вислизнуло від визначень старої критики, вислизнуло спочатку, і з цього щось пункту почалася справжня історія нового літературного явища. Комедію "Свої люди розрахуємося" критика ще могла якось, хоча і з великими натяжками, зв'язати з мудрими висновками своїми про все що передував в літературі і з ще більш мудрими ворожіннями щодо майбутнього. Вся подальша діяльність Островського так йшла з-під цих висновків, як розколи з-під загальною візантійської норми, і мимоволі повинна була розсердити критику, зачепити хворі її місця, торкнутися самих старих її будівель. І критика стала в очевидно комічне становище до нового явища. З'явилася "Бідна наречена", а вона чекала зовсім не того після комедії "Свої люди розрахуємося". Ще перш Островський розсердив критику відсутністю будь-якої жовчі, всякої різкості ліній, всякої опуклості в маленьких, простеньких і, треба сказати правду, вельми милих сценах, відомих під ім'ям "Несподіваного випадку", - від яких абсолютно марно відрікся автор, видаючи повне зібрання своїх творів ... Цю невибагливий-просту і між тим психологічно тонкий жарт обдарованого людини критика зустріла криками на безбарвність виведених в ній характерів, докорами за слабкість пружин, що рухають в ній відносини 11, або, в перекладі на прямий мову, осердям на те, що відносини самі по собі легкі художник очеркнул легко, характери безосновние і беззмістовні зобразив в їх безосновності і беззмістовності, не вигадав гіперболічного вузла, що не поставився з отруйними насмешкою ​​до таких незлостивим і безкровним істотам, як виведені ним Рожевий і Дружнін. Але з появи "Бідної нареченої" критика позитивно стала сердитися на обличчя, що виводяться поетом, на манеру відносин поета до зображуваного їм побуті, тобто на самий побут, гостинно розчинити перед нею свої широкі двері в творах поета. Критика постійно ставала то в положення Меріча або навіть Мілашіна, то в положення Віктора Аркадійовича Вихорева і дружини найменший, або навіть тітоньки, що набралася в Таганці освіти 12. Стаючи на їх точки зору, вона винила Хорькова в неблагородствавчинків; Русакова і Бородкіна хотіла запевнити, що вони не існують або, по крайней мере, існувати не повинні 14. "Бідність не порок", найсміливіша, хоча й не закінчена з драм Островського, озлобила старезну критику, озлобила і на другаїї, Гордія Карповича, і на ворогаїї, Любима Торцова 15. Гордій Карпович - який він не є, - все-таки представник прагнень до освіти,все-таки в деякому роді людина, яка прагне вийти з грубогоі критиці абсолютно незрозумілого побуту, який бажає "всяку моду наслідувати". Любимо Карпович в очах критики був тільки п'яниця і нічого більше. Його прагнень вийти з "Метеорських" звання, увійти знову в сім'ю, мати чесний шматок хліба, жити по-божому, по-Земски; його каяття, його поривів - критика не хотіла і не могла оцінити: трагічна сторона його положення від неї вислизнула. На Митю критика осердям за те, що бог створив його з обдарованим, ніжною і простий душею, - Любов Гордіївна знову звинуватила за відсутність особистості, як раніше Марію Андріївну. На другий акт комедії озлобилася критика за те, що автор без церемонії ввів публіку в самий центр моралі, звичаїв, веселощів того побуту, який він зображує, ввів з любов'ю, з благоговінням до святині народного життя. Хибне положення критики дійшло до крайності при появі драми "Не так живи, як хочеться". Хоч які варто тут виконання нижче геніального задуму, все-таки задум просвічує в убогому нарисі виконання, і задум цей вже зовсім був незрозумілий критиці. Крім того, критики почали виявляти невдоволення на мову, або, за її висловом, на жаргон,яким писані драми Островського. Вона і справді наївно була впевнена, що мова в комедіях Островського - місцевий провінціалізм, дивина, щось на зразок пейзанська жаргону, що вживається, наприклад, Мольєром, в "Le Medicin malgre lui", в "Le Festin de Pierre" ( "Лікар мимоволі "," Кам'яний гість " (Фр.).) Та інших п'єсах. Чого ж би хотіла критика? Щоб особи драм Островського говорили не язиком їх побуту? Та це суперечило б естетичним положенням будь-яку критику, навіть і тієї, про яку в цю хвилину мною пригадується, та й Островський притому художник такого роду, якому типи, при самому їх створенні, постають не інакше, як з своєю мовою кожен: інакше для нього тип і немислимий. З невдоволенням на жаргон драм Островського тісно пов'язане було незадоволення на самий побут, їм зображуваний. Власне, критика сама не знала, чого хотіла; при появі "Бідної нареченої" пролунали її нарікання, що Островський залишив побут, який він так майстерно зображує; потім вона волала на те, що цей побут говорить своєю мовою, має свої, їй невідомі, звичаї, представляє свої типи, які вона не бажала бачити виведеними і в неіснування яких вона так жарко хотіла переконати і себе і інших. ненавидітибув їй цей побут - вживаючи вислів комедій Островського - ненавидітийого мову, Непереносноейого типи; ось і вся розгадка. Не було критиці справи ні до яких естетичних питань. "Нове слово!" - вживаю тепер з деякою гордістю цей вислів, пишномовність якого викуплена легковажним або недобросовісним посміхом, якому воно піддалося, - ось корінна, основна причина обурення старої критики на письменника, якому, по всьому праву, за загальним визнанням маси, належить, незважаючи на його недавню появу, незважаючи на багато недоліків, безсумнівну першість у всій драматичній нашій літературі. З 1847 до 1855 роки (я беру поки все ще одну першуепоху діяльності Островського) Островський написав всього лише дев'ять творів, і з них тільки п'ять значних за обсягом і шість за змістом; тільки чотири з них давалися на театрі, але ці чотири, без церемонії кажучи, створилинародний театр; почасти створили, почасти висунули вперед артистів, пробудили загальне співчуття всіх класів суспільства, змінили в багатьох погляд на російський побут, познайомили нас з типами, яких існування ми не підозрювали і які тим не менш, без сумніву, існують, з відносинами, найвищою мірою новими і драматичними, з всілякої сторонами російської душі, і глибокими, і зворушливими, і ніжними, і розгульними сторонами, до яких ніхто ще не торкався. Право громадянства літературного отримало безліч яскравих, визначених образів, нових, живих створінь у світі мистецтва, - і все це пройшло без уроку для критики. Талант вже породив натовп наслідувачів, і грубі наслідування, на кшталт "Нареченого з Ножевой лінії" 16, друкувалися в її ж журналах, а вона продовжувала глумитися над новим словом таланту. А тим часом нове слово Островського було ні більше ні менше як народність,слово, власне, вже старе,бо прагнення до народності почалися в літературі нашої ні з Островського, але дійсно нове,-- тому що в його діяльності визначилося воно точніше, ясніше і простіше, хоча, без сумніву, ще не остаточно. Я знаю дуже добре, що слово народність, хоч воно, слава богу, мною і не придумано, загадкового явища ще не пояснює; по-перше, тому, що воно занадто широко, а по-друге, і тому, що саме ще вимагає пояснення. Адже і сатирик може бути народна, та ще й як! Приклад - в великого поета Аристофаном, великого поета, якому не залишалося бути нічим іншим, як тільки сатириком посеред життя, колись цільної і прекрасної, в його час разлагавшейся; приклад - в Грибоєдова, великому і пристрасному поета, якому ще не було у що вкоренить ідеали душі, який був відкинутий загальним розвитком верхніх шарів суспільства від грунту, від народу, і тим же самим розвитком високо поставлений над поверхнею цих верхніх шарів суспільства .. . Покладемо, що я висловився ясніше: я народність протівуположіл чисто сатиричного відношенню до нашої внутрішньої побутового життя, отже, і під народні в Островського розумів об'єктивне, спокійне, чисто поетичне, а не напружений, не негативна, що не сатиричне відношення до життя; покладемо, що я насамперед поспішив висловити, що і творчість і лад відносин до життя, і манеру зображення, властиві Островському, вважаю я абсолютно різними від таких же Гоголя. Все-таки народність - поняття дуже широке і тим менше пояснює справу начисто, що наші власні відносини до самого цього поняття, тобто до народності, вельми хиткі і невизначені. Так до того ж ще, народність - лайливе слово, тобто не в сенсі лайливого слова, а в сенсі слова битви, гасла лайки, - битви, здається, єдиною в літописах розумових воєн людства. У Німеччині тільки раз в короткий період, який називається Sturm und Drang (Буря і натиск (Нім.). ), В який Клопштоку і його друзі відновлювали клятви давніх германців перед Ірміновим дубом, там тільки думка відстоювала народність свого народу; але ж там це скоро і скінчилося, а у нас питання про народність і кінця якось не передбачається. Не за те ми в ньому боремося, за що боролися Клопштоку і його друзі; ті свою справу скоро і відстояли, бо справа-то саме була боротьба не за сутність народного життя, а проти умовних форм чужоземного французького мистецтва. Якби наша справа була така ж, ми б давно його виграли і здали в архів. Та не таке воно - це наша справа. Адже навіть клятви перед Ірміновим дубом представляють тільки зовнішню схожість з носінням деякими з нас народної, та ще старої народної, одягу: глибше й сильніше основи самого зовнішнього нашого донкіхотства, так що руці важко піднятися навіть і назвати донкіхотство те, що в нутрі вважаєш майже необхідним, хоча і зовнішнім ... Важке питання для нас усіх ця народність, питання надзвичайно складний і, як життя сама, - іронічний. Адже ви подивіться, - я не хочу ще поки залазити всередину, вказувати на те, чим він починався і чим закінчується, - ви подивіться на те, що навколо нас, що тепер робиться. "Російський вісник", колись точівшій отрута на народність, з плином часів ставав все милостивіше і милостивіше до питання про народність, а по виділенні з його центрального єдності гуртка, який заснував "Атеней" і полеглого (але, на жаль чи ж не зі славою, а без слави) в цьому таборі разом з знаменитими положеннями про те, що "австрійський солдат є цивилизатором слов'янських земель" 17 - все більш і більш позбавлявся свого антинаціонального кольору, і нині, на превеликий подив усіх нас, поборників народності в житті, мистецтві та науці , - друкує ліричні витівки на користь народності Нік. Вас. Берга і відстоює хіба тільки свою нелюбов до російської одязі 18, та й то, я думаю, щоб не зовсім відступитися від свого початкового кольору. Чому не очікувати після цього звернення до народності автора статей про обломовщине і про темному царстві? 19 "Нічого! Можна!" - як каже Антип Антипич Пузата ... 20 Але перш за все же для вас і для читаючої публіки повинен я точніше визначити зміст, в якому приймаю слово: народність літератури. Як під ім'ям народу зрозуміло народ у великому сенсі і народ в тісному сенсі, так рівномірно і під народні літератури. Під ім'ям народу, у великому сенсі, зрозуміло ціла народна особистість, збірне особа, що складається з рис всіх верств народу, вищих і нижчих, багатих і бідних, освічених і неосвічених, доданків, зрозуміло, не механічно, а органічно, що носить загальну, типову, характерну фізіономію, фізичну і моральну, що відрізняє його від інших, подібних до нього збірних осіб. Що така особистість складається органічно, а не механічно, це я, здається, марно і додав. Держави, як Австрія, можуть складатися механічно, народи - ніколи, вони можуть бути погані народи, але ніколи не бувають складені народи. Під ім'ям народу в тісному сенсі зрозуміло та частина його, яка найбільш, порівняно з іншими, знаходиться в безпосередньому, нерозвиненому стані. Література буває народна у великому сенсі, коли вона в своєму міросозерЦАНДІвідображає погляд на життя, властивий всьомународу, що визначився тільки з більшою точністю, повнотою і, так би мовити, художністю в передових його шарах; в типах- різноманітні, але загальні, властиві загальному свідомості, сформовані цілісно і повно типи або сторони народного особистості; в формах -красу по народному розумінню, виробити до художності уявлення, будь це краса грецька, італійська, фламандська, все одно; в мовою- весь спільну мову народу, який розвинувся на підставі його корінних етимологічних і синтаксичних законів, отже, не мова касти,з одного боку, не мова місцевостей,з іншого. Щоб не залишити і найменшого приводу до непорозумінь, має додати, що під передовими верствами народу розумію я теж не касти і не шари випадково висуваються, а верхи Самосутність народного розвитку, паростки, які сама з себе дала життя народу. У прямому розумінні література буває народна, коли вона або 1) пристосовуватися до погляду, понять і смаків нерозвиненою маси для її виховання, або 2) вивчає цю масу як terram incognitam (невідому землю (Лат.).), Її звичаї, поняття, мову як щось особливе, дивовижне, чудное, ознакомлівая з усім цим особливим і дивним розвинені і, може бути, переситився розвитком шари. У всякому разі, в тій чи в іншій, існування такого роду народної літератури передбачає історичний факт розрізненості в народі, передбачає ту обставину, що народне розвиток йшло не шляхом загальних, цільним, а роздвоєним. Першого роду народність є те, що на точному і сталому мовою цивілізації зветься nationality (національність (Фр.).), Другого роду - то, що на ньому ж в не дуже давні часи отримало певний термін: popularite, litterature populaire (народність, народна література (Фр.).}. У першомусенсі народність літератури як національність є поняттям безумовним, в самій природі лежачим. У другому,народна література як litterature populaire є щось відносне, щось зобов'язана своїм походженням хворобливого до певної міри станом суспільного організму, і до того ж - зовсім не мистецтво, яке перш за все вільно і ніяких зовнішніх, повчальних, виховних, наукових і соціальних цілей не допускає. Народна література в цьому, тобто в тісному сенсі, відноситься не до мистецтва, а до педагогіки або природної історії. Визначення ці, як ви бачите, прості і зрозумілі в їх логічної постановці. Але знову-таки логічна постановка - не життєва постановка. В житті нашої вони, ці прості визначення, страшно заплуталися. Мабуть, не треба було б, здається, і доводити просту істину, що література всяка, а слідчо і наша, щоб бути чимось, щоб не товкти воду, не штовхатися даремно, повинна бути народна, тобто національна, так само як інші мистецтва , так само як наука, так само як життя, - але ж до цього результату, простому, як 2Х2 = 4, ми тільки що потроху приходимо після багатьох і, треба зізнатися, потворних суперечок про те, що 2Х2 = 4, а не стеаринова свічка . З іншого боку, справа надзвичайно просте і ясне, що народналітература в тісному сенсі є або внаслідок пересичення цивілізацією, як селянські романи Занда, сільські розповіді Ауербаха, і в XIX столітті служить частково повторенням прагнень Жан-Жака Руссо до диким, - або, як у нас, є вираз нагальної потреби зблизити два розрізнених розвитку в народному організмі. Насправді, знову-таки це поняття заплуталося до того, що тільки безсердечні і байдужі до життя естетики можуть бути у ставленні до нього послідовні, можуть відгукнутися з висоти естетичного величі про цю літературі, і в їх естетичному велич висловиться для всякого тупе байдужість до великим питань життя, якщо ще не що-небудь гірше. Ось тут ідіть і ставте логічні визначення, якщо ви людина з плоті і крові ... Ясно, наприклад, що, кажучи про народності по відношенню до Островського або про Островського як про народного письменника, я вживаю слова: народність, народний - в сенсі слів: національність, національний. Але ж на цьому сенсі слова багато хто не помиряться, і матимуть рацію, що ні помиряться. Островський, скажуть, звичайно, письменник, що бере зміст своєї діяльності з відомого побуту, народного в тісному, а не у великому сенсі слова, побуту нерозвиненихверств суспільства. Або, скажуть мені далі, ви вважаєте Островського народним письменником в сенсі письменника з народного побуту, або ви самий цей побут, з якого Островський бере зміст для своєї творчості, кличете єдино, виключно, по крайней мере, переважно, народним. Перш ніж відповідати на ці питання прямо і позитивно, я попрошу дозволу обисследовать їх негативним способом, як легчайшим для напоумлення, і запитаю: чи можна зарахувати Островського до категорії письменників з народного побуту в тому сенсі, в якому ми звикли називати так хоч би, наприклад , рр. Григоровича, Потєхіна та інших? З прямого зіставлення діяльності Островського з їх діяльністю очевидна виявиться невідповідність такого зіставлення. Письменників з народного побуту, спеціально присвятили себе відтворення цього побуту в літературі, було у нас до сих пір два роду. Одні, і це були перші виступили і найбільш прославилися, як ніби заїжджі іноземці, представляли публіці свої записники, куди вносили чудові, дивні мови, опису дивовижних, дивних звичаїв, і т. Д. Такий м Григорович, про який в наш час навіть і критичної статті не напишеш 21, бо все, що можна про нього сказати ділового, виражається в небагатьох словах; то, в чому він великий майстер, - зображення петербурзької дріб'язкової і марноти і аналіз хвороби морального лакейства, - настільки ж мало коштувало художньої розробки, як нариси життя дам петербурзького півсвіту, предмет постійної і улюбленої діяльності іншого, теж обдарованого письменника, г . Панаева. У тому ж, що коштувало художньої розробки, в зображенні типів і звичаїв селянського побуту, м Григорович не тільки що не мастак, а рішуче заїжджий іноземець. Він не володіє навіть мовою синтаксично вільно, і єдина критика на нього була б - переклад будь-якої з його сторінок нібито народнихрозмов на простий і вільний народну мову. Що стосується до типів, то всі вони складені по Жорж Занд, та й вся-то діяльність м Григоровича на цьому терені пішла від Жорж Занда. Тим тільки різниться від Занда р Григорович, що Занда всюди, навіть в самих помилкових її творах по цій частині, займає людина, аналіз душі людської, а м Григорович - чисто ландшафтний живописець, та й то не з широким пензлем, і людські фігурки у нього здебільшого поставлені для прикраси ландшафту. Додайте до цього одноманітну до противности робленняспоруди творів р Григоровича, і ви зрозумієте деякий огиду, яке діяльність цього, втім вельми обдарованого в інших відносинах, автора на терені зображень народного побуту порушувала і збуджує в людях, які знають народний побут не на послух. взагалі це пейзанська,а не народна література. Безсумнівна благородство прагнень і важливість вперше піднятих питань відносяться до цивільних, а не до поетичних заслуг. Іншого роду письменники, які виступили після, були вже повними господарями в зображуваному ними побуті, були чисті фахівці, або, мабуть, жанрист, - в кращому сенсі цього слова, як м Максимов,- або в гіршому, як м Потєхін.Останній може бути очевидним доказом того, як крайність художнього спеціалізм, або жанрізм в гіршому сенсі цього слова, - суперечить поняттю про мистецтво; і його ж, відображена все-таки деяким, і навіть, мабуть, сильним, талантом, який викриває не те що просте коротке знайомство з зображуваних їм побутом, а безпосереднє з ним злиття діяльність, зіставлення і порівняння з діяльністю Островського, висвітлює цю останню яскравим світлом . Г-н Потєхін, який виступив в своїх перших, грубих, як і всі наступні, але оригінальних за змістом і характерам повістях повним господарем мови і звичаїв обраної ним сфери, в драмах своїх став, як фахівець, як жанрист, розвивати загальні народні завдання або мотиви Островського. Островський написав "Не в свої сани не сідай"; м Потєхін захопився, зрозуміло, мимоволі типом Русакова і драматичним ставленням батька і доньки і дав публіці "Людський суд - не божий" 22, де тип Русакова перевів в жанр, долю дочки - в сумну мелодраму, загальнодоступне патетичне - в огидний виття кликуши. Островський в особистості Петра Ілліча торкнув декількома художніми рисами розгонисту до безпутності широту російської натури. Г-н Потєхін поетичний, хоча тільки злегка зачепила поетом тип Петра Ілліча спотворив в невгамовному мужика, три акти пияцтва і, нарешті, в четвертому доходить з п'яних очей до криміналу в драмі (!) "Чуже добро про запас не йде", - всіх жінок Островського звернув в баб, баб-крикунів, баб-плакальниць, баб-завивальщіц. Ніхто не запідозрить мене, звичайно, в тому, щоб я з презирством естетиків-аристократів вживав слова: мужикі баба, -я хотів тільки вказівкою на жанрізм пояснити діяльність Островського. Його типи - НЕ жанр, що не спеціальність побуту, які не мужики, які не баби; хоча по місцях, де це потрібно, мужики, навіть ще спеціальні: ямщики, - баби різного роду: баби-халдеї, баби Плакущий, є у нього з своєю особливою фізіономії. У нього російські люди і російські жінки в їх найбільш загальних визначеннях, в їх істотних рисах, є як типи, а не як жанр.