Агарта – підземна цивілізація

На всіх континентах Землі є легенди про існування підземних міст, підземну цивілізацію. Той світ закритий для нас з обох боків, але все ж таки іноді перетинається з нашим.

На Сході підземне царство називається Агарта. Існують буддистські писання та багато легенд, які перегукуються з російськими переказами про підземну чудь або про невидиме місто Китеже. Царство Агарта тягнеться під землею по всій Земній кулі в тому числі під океанами, воно існує більше n-е кількість мільйонів років, і воно засноване на законах Золотого віку. Там немає ні катаклізмів, ні хвороб, ні воєн... Там багато квітучих міст, а столиця – Шамбала. Технічна досконалість підземних жителів перевершує земну уяву. Там немає насильства і повного достатку. Коротше, збудовано комунізм.

Мільйонами підданих править Цар Світу. Начебто сам Будда Шакьямуні там побував, зустрівся з царем Брахатмою, отримав якісь знання – зовсім крихти – для передачі людям. Буддисти свято вірять у цю підземну цивілізацію.

Так, ще підземні громадяни давно подорожують космосом, це робиться за допомогою медитації, і звичайно спостерігають за нами нерозумними. Вони існують чи то в п'ятому, чи то в шостому вимірі. А ми, перебуваючи в четвертому (3D+час) вимірі, бачимо лише проекцію в наш світ якихось їхніх подій (НЛО) і нічого не можемо до ладу пояснити. Після того як у нас впаде Йеллоустоун і станеться інверсія полюсів, тобто апокаліпсис, ці громадяни вийдуть на поверхню і допоможуть жалюгідним залишкам нашої цивілізації почати все з початку.

На полюсах є вхід-вихід у підземне царство, а також через печери. В інших планет (наприклад на Марсі) також як на Землі є сяйво на полюсах, можна припустити, що там є життя всередині? З американського супутника сфотографували Північний полюс. Там така дірка. Багато років вчені сперечаються: "Що б це означало?" Дірка проглядається і над Південним полюсом крізь криги. Окрім полюсів є ціла мережа стародавніх тунелів, через які також можна потрапити всередину землі. Ці тунелі ніби випалені в земній тверді, їх стінки є сплавом гірських порід, зовні схожими на скло. Такі технології невідомі сучасній цивілізації. Такі тунелі віком 12 тисяч років виявлені в Західній Європі – і це наймолодші та найбрутальніші.

Є тунелі віком мільйони років. Такі знайдені на острові Великодня під Мальтою. Це дуже довгі вертикальні шахти з гладкими дзеркально відшліфованими стінами з обсидіану, іноді його називають вулканічним склом. Глибину шахт визначити неможливо. В Еквадорі теж така система дзеркально відполірованих ходів на глибині 230 метрів, що тягнеться на сотні кілометрів у різних напрямках. Хто їх збудував і навіщо? Наука у ступорі. Адже це треба припустити існування давніх цивілізацій мільйони років тому. А їм поки що це не дозволено.

Підземні міста та мережа підземних галерей, що тягнуться на тисячі кілометрів, виявлені на Алтаї, на Уралі, на Тянь-Шані, в Сахарі, в Південній Америці. Це саме споруди, споруджені невідомим нам способом у підземних скельних породах. Деякі підземні міста зараз музеїфіковані і туди пускають туристів, а деякі можна потрапити тільки зі спеціальним спорядженням.

Декілька десятиліть тому виявлено знамениті харківські тунелі. У межах міста їхня довжина досягає 30 кілометрів, далі вони йдуть за місто і вливаються в систему. Загадок стає дедалі більше. Там цегляна кладка, її вік визначено – понад тисячу років. Тобто це зовсім недавні споруди.

Фото гора Шаста (Каліфорнія)

У Північній Америці так само, як і скрізь є такі тунелі. У деяких місцях перехрестя, так звані вузли. Один такий вузол розташований у Каліфорнії. Корінні жителі - індіанці вірять, що гора Шаста - це особливий витвір великого духу. Усередині гори прямі довгі тунелі. Одне з відгалужень веде у величезний порожній простір під Тихим океаном.

Ще одним таємничим вузлом є Тибет, буквально пронизаний тунелями з ідеально гладкими стінами. Є давні буддистські хроніки. На малюнку вгорі – схема Тибету Агарти. Тунелі Тибету ведуть до Антарктиди і з'єднуються з одним з двох головних тунелів, що ведуть у внутрішню сферу землі.

Кілька років тому американські локатори на мисі Канаверал засікли дивні сигнали, що лунають із глибини землі. Експерти впевнені, що сигнали надіслані розумними істотами. Схоже, хтось намагається встановити з нами контакт. Сигнали повторюються раз на два місяці. Вони зашифровані у складні формули, розгадати які повністю поки що не виходить. А те, що вже розкодовано, звичайно засекречено.

Теорія про порожній землі не нова, вона з'явилася ще на початку ХІХ століття. Офіційна наука категорично проти. Вчені припускають, що земна кора має товщину від 35 до 70 км. під материками та 5-10 км. під океанами. Нижче мантія завтовшки 2900 км (ніби хтось вимірював), далі ядро ​​з лави чи газу. Бурили поки що максимум на 4 км. нашими примітивними засобами.

Численні факти, археологічні знахідки, відкриття наполегливо свідчать про наявність високорозвиненої цивілізації під землею. Мешканці підземного світу мають зовсім іншу структуру, відмінну від нас. Це інша форма життя. Вони складаються не з білків як ми, та якщо з полів. Людина у своєму фізичному тілі, призначеному для існування тільки на поверхні Землі, там перебувати не змогла б. А тим часом життя наповнює весь Космос, просто у різних вимірах. Побувати в інших світах або інших планетах можна в тонкому тілі, як це робив Платон, наприклад. (Платон був останнім справжнім вищим філософом, який знав закони світобудови і як пов'язаний з ними людина. Писав до речі давньоруською мовою).

Теорію порожнистої Землі підтримував Галілео Галілей.

♦

Цікава інформація, як версія очевидно. Проводили ось який експеримент. Людину вводили в транс, вона поринала всередину планети через Південний полюс, тому що там реально дірка величезних розмірів. Просто так через пласти неможливо пройти, захист там стоїть. І людина описувала, не знаючи нічого, рівно те, що було описано в книгах. Тобто метою було відвідування внутрішнього Сонця. Воно виявилося блакитним. Це джерело тепла та світла, але основна його функція – це зв'язок з іншими світами. Те саме можна сказати і про наше зовнішнє Сонце - це голографічний кристал, портал виходу до зовнішнього Всесвіту.

♦

У Красноярському краї є таке чудове містечко під назвою "Чортова галявина". На галявині знаходиться бездонна діра, яку виявили місцеві пастухи ще на початку ХХ ст. У цю дірку раз у раз провалювались і пропадали корови. А поряд валялися мертві птахи. Вже у 80-ті роки минулого століття діркою зацікавилися уфологи. Виявили, що зблизька всі прилади ніби розлютилися. Датчики зашкалювали, стрілка компаса вперто показувала центр поляни. Загалом там виявилося потужне електромагнітне поле чи аномалія. Але найцікавіше, що у людей виникло почуття безпричинного страху, почали опухати суглоби та скиглити зуби. Експедицію терміново згорнули та поїхали геть від цього згубного місця. Є припущення, що це вхід у надра землі. Аналогічне почуття страху часом відчували спелеологи деяких печерах. Отже, вхід у той світ шифрується від нас.

Георгій Сидоров: "Підземні комунікації міст Уралу взагалі мало хто чув, а тим часом вони величезні: опустившись під землю в Челябінську, можна вийти в Свердловську, або в Пермі, а то й у Воркуті! Порожнечі під Уралом дуже давні Їм тисячі й тисячі років Хто їх будував і для чого ніхто не знає, але вони існують і це треба визнати, цікаво те, що під нижнім ярусом галерей лежить ще один ярус, а під ним ще й ще, де все це закінчується невідомо, та й чи закінчується? Є порожнечі і під багатьма сибірськими містами.Під тим самим Новосибірському, Красноярському, Іркутському..." Та й під усіма іншими великими містами, особливо під столицями. Під Москвою катакомби такі, які Одесі чи Керчі не снилися. Підземні тунелі явно рукотворні. Вперше з ними зіткнулися будівельники метро та не знали, що думати. Хто ж ці таємничі підземні копачі?

♦

На Півночі Росії, на Уралі, в Сибіру аж до Алтаю існують легенди про чудо білооку, що пішла під землю років 500 тому. Це істоти низького зросту з низькою пігментацією очей, тому й білоокі. Вони часом вилазять на поверхню, дехто їх зустрічав. Є на Півночі "печища" - маленькі дерев'яні будиночки, нібито це житла чуді. На Уралі в горах часом чути звуки з-під землі, що нагадують удари молота. Печерами Уральські гори просто заборонені. Вони й живе, як вважається, народ чудь. Є місця, наприклад Красновишерський заповідник у Пермському краї, знаменита Молебка зі Стук-горою, гора Іремель його вівтарями, де певна життєдіяльність є паралельною з нами.

Фото Іремель із боку Тигинських боліт

Ще Микола Онучков на початку ХХ століття писав про дива чи дивовижних людей, які живуть на Північному Уралі. Наче у них культура незвичайна і світло в печерах. Є Див'я печера, перебуваючи біля якої, туристи чують голоси. Під Іремелем ніби є підземне місто з незліченними багатствами, нажитими чуддю. Та ще й якась замурована ніша, де зберігаються письмена. Загалом Іремель наш зовсім обріс легендами по вуха.

Спроби людей прожити під землею.

Коли в середині минулого століття почалися ядерні перегони, у нас і в інших країнах почали будувати бункери на випадок війни. Так у Раменському під Москвою на добровольцях вирішили перевірити, як жити під землею в такому бункері. Нічого із цього експерименту не вийшло. Люди отримували під землею радіоактивне опромінення, у них виникала онкологія, з надр виходив газ (метан, родон та ін) внаслідок чого страждали органи дихання, виникала сильна депресія, ефект прискорення старіння. Експерименти припинили з висновком – людина під землею жити не може.

Але ідея пожити під землею не покидала. 1976 року в Чехословаччині 12 військових залізли до печери і стали там жити. Печера була обладнана для життя та прослуховувалася апаратурою. До п'ятого місяця перебування добровольці повідомили, що відчувають присутність у нижніх галереях інших істот, які розмовляють із ними. Ті, хто були на землі, природно вважали, що це слухові галюцинації. Але невдовзі піддослідні почали розмовляти один і одним про якесь підземне місто, в яке їм пропонують переселитися. На 173-й день експерименту вирішили, що настав час евакуювати людей, поки ті зовсім не з глузду з'їхали, і група спелеологів спустилася вниз. Вони знайшли там лише одного сержанта, який перебував у стані страшної депресії. Решта зникла.

З іншого боку століттями існували підземні монастирі без жодної шкоди здоров'ю ченців. Ченці жили навіть довше, ніж зазвичай. Може, монастирі будувалися в особливих місцях, де вплив землі сприятливий, а не руйнівний? Щоб жити під землею, треба знизити пульс і температуру тіла, кажуть вчені. Це роблять соматі, поринаючи в сон у печерах.

В Іжевську, як і в багатьох інших містах, є уфологічна служба. Якось Михайло Морозов - заступник директора Російської уфологічної дослідницької станції RUFORS - спустився до підвалу старого Іжевського заводу. Опинившись у темному приміщенні, він почув, що у глибині починає щось гуркотіти. Звук був схожий на стукіт у величезний барабан, при цьому інтервали між ударами точні до часткою секунди. Він записав звуки на магнітофон. Фахівці довго працювали над ідентифікацією, але впевнено змогли сказати що це "звук неприродного походження, скоріше технічного. Джерело звуку знаходиться не менше ніж у 500 метрах нижче за рівень виробництва запису...". Уфологи ходили туди у різний час доби та року і помітили, що "ця штука там, вона спілкується". Прийдеш, тиша, скажеш: "Хазяїн відгукнуся!". "Бум бум!" - відгукнеться кілька разів. Потім помешкання почали перебудовувати і ту кімнату замурували. На глибині 500 метрів комунікації, безумовно, не прокладають.

♠

Якщо почитати бесіди І.Нілової з Вчителем ММ (Держава Світлана) то ось яка там інформація. У підземному світі перебувають т.зв. інфернальних тварин. Є на поверхні Землі портали, якими вони можуть прорватися на поверхню. Ці портали знаходяться у країнах стародавнього Вавилону: Ірак, Сирія, Курдистан, Іран. Саме тому зараз триває запекла війна за ці території. Мета сил темряви (США насамперед) - відкрити портали та випустити пекельних монстрів підземель для зміцнення режиму Антихриста, в якому наш світ зараз "благополучно" перебуває. Для цього треба пролити жертовну кров, що зараз і відбувається.

У Росії також є таке чудове місце - Червона площа і мавзолей, через який демонічні сутності прориваються в наш світ. Такі виходи на Космічне дно є там, де відбувалося багато страждань, страт наприклад. Це питання можна було б закрити протягом однієї доби, якщо спалити труп і зруйнувати мавзолей. Але потрібний для цієї справи сильний авторитетний лідер.

Діти, ми вкладаємо душу в сайт. Дякуємо за те,
що відкриваєте цю красу. Дякую за натхнення та мурашки.
Приєднуйтесь до нас у Facebookі ВКонтакті

Незважаючи на всю інформацію, якою володіє людина, таємниць у світі менше не стає. Навпаки, з кожною новою розгадкою з'являється ще більше загадок. Що, крім очевидного, зберігає земля? А що можна знайти під водою?

10. Затоне місто Геліка

Всім відома легенда про загублений світ Атлантиди. Але на відміну від популярного міфу, про місто Геліка існують письмові свідчення, які й допомогли археологам знайти місце його розташування.

Місто розташовувалося в Ахеї, на півночі Пелопоннесу. Судячи зі згадування Геліки в «Іліаді», місто брало участь у Троянській війні. 373 року до н. е. він був зруйнований внаслідок потужного землетрусу та повені.

Незважаючи на те, що пошуки фактичного місцезнаходження почалися ще на початку XIX століття, місце було знайдено лише наприкінці XX століття. У 2001 році було виявлено руїни міста в Ахеї і тільки в 2012-му, коли було знято шар мулу та річкових відкладень, стало очевидно, що це Геліка.

9. Ірам багатоколонний

Це місто було збудовано за 350 років до початку будівництва Ангкор-Ват у північно-західній Камбоджі. Він був частиною індуїстсько-буддійської імперії кхмерів, що правила в Південно-Східній Азії від 800 до 1400 н. е. Дослідження на цій місцевості все ще продовжуються, а значить, на вчених чекають нові відкриття.

4. Місто пірамід Караль

Багато хто переконаний у тому, що Єгипет, Месопотамія, Китай та Індія – перші цивілізації людства. Однак мало хто знає, що в той же час існувала цивілізація Норте-Чіко в Супі, Перу. Це перша відома цивілізація Північної та Південної Америки. І священне місто Караль було її столицею.

1970 року археологи з'ясували, що пагорби, які спочатку були визначені як природні утворення, є ступінчастими пірамідами. Через 20 років Караль виявився повною мірою.

У 2000 році провели аналіз сумок з тростини, які були знайдені під час розкопок, і результати були приголомшливими. Аналіз показав, що Караль датується пізнім архаїчним періодом – близько 3000 року до зв. е.

3. Уркеш, загублене місто хурритів

.

У наземній експедиції археологи виявили земляні піраміди та десятки артефактів, що належать до таємничої культури. У травні 2013 року додатковий лазерний аналіз показав наявність архітектурних споруд під пологом лісу. У ході дослідження було знайдено понад 200 археологічних пам'яток.

1. Підземне місто Деринку

Деринкую - це багатоярусне підземне місто. Сьогодні він є найбільшим доступним для туристів печерним поселенням Каппадокії. Розташовується місто під селищем Деринку в однойменному районі на території сучасної Туреччини.

Місто було збудовано у II–I тисячолітті до н. е. та виявлено у 1963 році. У цьому місці протягом століть люди ховалися від набігів кочівників та інших небезпек. У давні часи місто могло дати притулок близько 20 тис. чоловік разом з худобою та продовольством. Він досягав близько 60 метрів завглибшки і складався з 8 ярусів.

Нещодавно у Туреччині (Каппадокія) виявлено величезний комплекс підземних міст, розташованих на кількох ярусах та сполучених тунелями. Підземні притулки споруджені невідомим народом у незапам'ятні часи.

Ерік фон Денікен у книзі «Слідами Всемогутніх» так описує ці притулки:

…були виявлені гігантські підземні міста, розраховані на багато тисяч жителів. Найбільш відомі з них знаходяться під сучасним селом Дерінка. Входи до підземного світу заховані під будинками. Тут і там біля зустрічаються вентиляційні отвори, які ведуть далеко вглиб. Підземелля прорізане тунелями, що з'єднують приміщення. Перший від села Дерінку поверх займає площу чотири квадратні кілометри, а приміщення п'ятого поверху вміщують 10 тисяч осіб. За оцінками, у цьому підземному комплексі можуть одночасно розміститися 300 тисяч осіб.

Тільки підземні споруди Деринку налічують 52 вентиляційні шахти та 15 тисяч входів. Найбільша шахта сягає глибини 85 метрів. Нижня частина міста була резервуаром для води.

На сьогоднішній день у цій місцевості виявлено 36 підземних міст. Не всі вони мають масштаби Каймаклі чи Дерінкую, але їхні плани були ретельно розроблені. Люди, які добре знають цю місцевість, вважають, що тут існує ще безліч підземних споруд. Усі відомі на сьогоднішній день міста з'єднані між собою тунелями.

Ці підземні притулки з величезними кам'яними засувками, складами, кухнями та вентиляційними шахтами демонструються у документальному фільмі Еріка фон Денікена «Слідами Всемогутніх». Автор фільму припустив, що давні люди ховалися в них від якоїсь загрози, яка йшла з небес.

У багатьох регіонах нашої планети є численні загадкові підземні споруди незрозумілого для нас призначення. У пустелі Сахара (оазис Гат) біля алжирського кордону (10° західної довготи та 25° північної широти) під землею розташована ціла система тунелів та підземних комунікацій, які вирубані у скельній породі. Висота головних штолень 3 метри, ширина – 4 метри. У деяких місцях відстань між тунелями не перевищує 6 метрів. Середня довжина тунелів – 4,8 кілометра, а загальна їхня довжина (разом із допоміжними штольнями) становить 1600 кілометрів.

Сучасний тунель під протокою Ла-Манш виглядає дитячою забавою, порівняно з цими спорудами. Існує припущення, що ці підземні коридори призначалися для водопостачання пустельних районів Сахари. Але було б набагато простіше прорити зрошувальні канали на землі. До того ж у ті далекі часи клімат у цьому регіоні був вологим, випадали сильні опади – і особливої ​​потреби у зрошенні земель не було.

Щоб прорити ці ходи під землею, необхідно було витягти 20 мільйонів кубометрів скельної породи – це набагато перевищує обсяг всіх побудованих єгипетських пірамід. Праця воістину титанічна. Здійснити будівництво підземних комунікацій у такому обсязі із застосуванням навіть сучасних технічних засобів майже неможливо. Вчені ж відносять ці підземні комунікації до 5 тисячоліття до зв. е., тобто до моменту, коли наші предки тільки навчилися будувати примітивні хатини та користуватися кам'яними знаряддями праці. Хто ж тоді збудував ці грандіозні тунелі і для яких цілей?

У першій половині XVI століття Франциско Пізарро виявив у перуанських Андах вхід до печери, закритий скельними блоками. Він був на висоті 6770 метрів над рівнем моря на горі Хуаскаран. Спелеологічна експедиція, організована в 1971 році, оглядаючи систему тунелів, що складається з декількох рівнів, виявила герметичні двері, які, незважаючи на свою масивність, легко поверталися, відкриваючи вхід. Підлога підземних ходів вимощена блоками, обробленими таким чином, щоб виключити ковзання (тунелі, що ведуть до океану, мають нахил близько 14°). За різними оцінками, загальна довжина комунікацій становить від 88 до 105 кілометрів. Передбачається, що раніше тунелі вели до острова Гуанапе, але перевірити цю гіпотезу досить складно, бо ходи закінчуються озером морської води.

У 1965 році в Еквадорі (провінція Морона-Сантьяго), між містами Галаквіза, Сан-Антоніо та Йопі, аргентинець Хуан Моріч виявив систему тунелів та вентиляційних шахт загальною довжиною кілька сотень кілометрів. Вхід в цю систему виглядає як акуратний виріз у скелі розміром з комірні ворота. Тунелі мають прямокутний переріз із шириною, що змінюється, і іноді повертають під прямим кутом. Стіни підземних комунікацій вкриті своєрідною глазур'ю, немов вони оброблені якимось розчинником або зазнали впливу високої температури. Цікаво, що біля виходу не виявлено відвалів породи із тунелів.

Підземний хід послідовно призводить до підземних платформ та величезних залів, що розташовані на глибині 240 метрів, з вентиляційними отворами шириною 70 сантиметрів. У центрі одного із залів розміром 110 x 130 метрів розташований стіл та сім тронів з невідомого матеріалу, схожого на пластик. Там же виявлено цілу галерею великих золотих фігур, що зображають тварин: слонів, крокодилів, левів, верблюдів, бізонів, ведмедів, мавп, вовків, ягуарів, крабів, равликів і навіть динозаврів. Дослідники знайшли також «бібліотеку», що складається з кількох тисяч металевих тиснених пластин розміром 45 х 90 сантиметрів, покритих незрозумілими знаками. Священик отець Карло Креспі, який там проводив археологічні дослідження з дозволу Ватикану, стверджує:

Всі знахідки, винесені з тунелів, відносяться до дохристиянської доби, а більша частина символів і доісторичних образів давніша за часи Потопу.

У 1972 році Ерік фон Денікен зустрівся з Хуаном Морічем і вмовив його показати стародавні тунелі. Дослідник погодився, але за однією умовою – не фотографувати підземні лабіринти. У своїй книзі Денікен пише:

Щоб ми краще зрозуміли те, що відбувається, провідники змусили нас пройти останні 40 кілометрів пішки. Ми дуже втомились; тропіки виснажили нас. Нарешті ми підійшли до пагорба, що має багато входів у глибини Землі.

Вибраний нами вхід був майже невидимим через рослинність, що його закриває. За шириною він був більшим за залізничну станцію. Ми пройшли тунелем, що мав приблизно 40 метрів завширшки; його рівна стеля не виявляла жодних ознак з'єднувальних пристроїв.

Вхід у нього розташовувався біля підніжжя пагорба Лос-Тайос, і принаймні перші 200 метрів йшли просто вниз у напрямку центру масиву. Висота тунелю дорівнювала приблизно 230 сантиметрів, була підлога, частково покрита пташиним послідом, шаром приблизно 80 сантиметрів. Серед сміття та посліду весь час траплялися металеві та кам'яні фігурки. Підлога була складена з обробленого каменю.

Ми освітлювали собі дорогу карбідними лампами. Жодних слідів кіптяви в цих печерах не було. За переказами, їх мешканці висвітлювали дорогу золотими дзеркалами, що відбивали сонячне світло, або системою збирання світла з використанням смарагдів. Це останнє рішення нагадувало нам принцип лазера. Стіни вкриті теж дуже добре обробленим камінням. Захоплення, викликане спорудами Мачу-Пікчу, зменшується, коли бачиш цю роботу. Камінь гладко відполірований та має прямі кромки. Ребра не заокруглені. Місця з'єднання каменів ледь помітні. Судячи з деяких оброблених блоків, що лежали на підлозі, осідань не було, оскільки навколишні стіни закінчені і повністю оброблені. Що це – неакуратність творців, які, закінчивши роботу, залишили у себе шматки, чи вони думали продовжити своє заняття?

Стіни майже повністю покриті рельєфами тварин - як сучасних, так і вимерлих. Динозаври, слони, ягуари, крокодили, мавпи, раки – всі прямували до центру. Ми знайшли вирізаний напис – квадрат із закругленими кутами, зі стороною приблизно 12 сантиметрів. Групи геометричних фігур варіювалися між двома та чотирма одиницями різної довжини, що виглядали розміщеними у вертикальній та горизонтальній формі. Від одного до іншого цей порядок не повторювався. Чи це система обчислення або комп'ютерна програма? Про всяк випадок експедиція була екіпірована киснеподаючою системою, але вона не знадобилася. Навіть сьогодні вертикально врізані в пагорб вентиляційні канали добре збереглися та виконували свою функцію. При виході поверхню деякі з них накриті кришками. Ззовні їх виявити важко, лише іноді серед груп каменів показується бездонна криниця.

Стеля в тунелі низька, без рельєфу. Зовні він виглядає як зроблений із грубого обробленого каменю. Проте на дотик він м'який. Спека та вогкість зникли, роблячи шлях легшим. Ми дійшли до стіни з обробленого каменю, що поділила наш шлях. По обидва боки широкого тунелю, яким ми спускалися, відкривався шлях до вужчого проходу. Ми перейшли до одного з тих, хто йшов ліворуч. Пізніше ми виявили, що інший прохід вів у тому напрямку. Цими проходами ми пройшли приблизно 1200 метрів, і лише для того, щоб знайти кам'яну стіну, яка закривала наш шлях. Наш провідник простяг руку до якоїсь точки, і одночасно відчинилися два кам'яні двері шириною 35 сантиметрів.

Ми зупинилися, затамувавши подих, біля зіва величезної печери з розмірами, які неможливо визначити неозброєним поглядом. Одна сторона була заввишки близько 5 метрів. Розміри печери становили приблизно 110 х 130 метрів, хоча її форма не прямокутна.

Провідник свиснув, і різні тіні перетнули «житлову кімнату». Летіли птахи, метелики, ніхто не зрозумів, куди. Відкрилися різні тунелі. Наш провідник сказав, що ця Велика Кімната завжди залишається чистою. Всюди на стінах намальовані тварини та викреслено квадрати. Причому всі вони поєднуються один з одним. У середині Кімнати стояв стіл і кілька стільців. Чоловіки сідають, відкинувшись на спинки; але ці стільці для людей вищого зросту. Вони сконструйовані для статуй заввишки приблизно 2 метри. На перший погляд стіл та стільці зроблені із простого каменю. Однак якщо доторкнутися, то вони виявляться з пластичного матеріалу, майже зношеного і гладкого. Стіл розміром приблизно 3 x 6 метрів підтримується лише циліндричною основою діаметром 77 сантиметрів. Товщина верху близько 30 см. З одного боку стоять п'ять стільців, з іншого – шість чи сім. Якщо торкнутися внутрішньої частини кришки столу, то відчувається текстура та холод каменю, що змушують думати, що він покритий невідомим матеріалом. Спочатку провідник повів нас до ще однієї прихованої двері. І знову дві секції каменю відкрилися без зусиль, даючи вхід ще до одного житлового приміщення, але меншого розміру. У ньому була безліч полиць з томами, а в середині між ними прохід, як на сучасному книжковому складі. Вони теж були зроблені з якогось холодного матеріалу, м'які, але з краями, що майже різали шкіру. Камінь, що скам'янів дерево чи метал? Важко зрозуміти.

Кожен такий том був 90 сантиметрів заввишки та 45 сантиметрів завтовшки та містив близько 400 оброблених золотих сторінок. Ці книги мають металеві обкладинки в 4 міліметри завтовшки, і кольором вони темніші, ніж самі сторінки. Вони не пошиті, але скріплені інакше. Необережність одного із відвідувачів звернула нашу увагу на ще одну деталь. Він схопив одну з металевих сторінок, яка, незважаючи на товщину в частині міліметра, була міцна та рівна. Зошит без обкладинки впав на підлогу і при спробі його підняти морщився, як папір. На кожній сторінці було гравіювання, таке ювелірне, що здається, ніби написане чорнилом. Може це підземне сховище якоїсь космічної бібліотеки?

Сторінки цих томів поділені на різні квадрати із округленими кутами. Тут, можливо, набагато легше зрозуміти ці ієрогліфи, абстрактні символи, а також стилізовані людські фігурки – голови з променями, руки з трьома, чотирма та п'ятьма пальцями. Серед цих символів один схожий на великий вирізаний напис, знайдений у музеї церкви Богоматері в Куенці. Напевно, вона належить до золотих предметів, які, ймовірно, винесли з Лос-Тайос. Вона має 52 сантиметри завдовжки, 14 сантиметрів завширшки і 4 сантиметри завглибшки, з 56 різними знаками, що цілком можуть бути алфавітом… Відвідування Куенки виявилося дуже важливим для нас, тому що можна було побачити предмети, виставлені отцем Креспі в церкві Богоматері, а також вислухати легенди про місцевих білих богів, світловолосих і блакитнооких, які час від часу були в цій країні... Місце проживання їх невідоме, хоча передбачається, що мешкали вони в невідомому місті поблизу Куенки. Хоча темношкіре корінне населення вважає, що вони приносять щастя, але боїться їхньої мисленної сили, бо ті практикують телепатію і, як то кажуть, можуть безконтактно левітувати предмети. Їхнє середнє зростання 185 сантиметрів у жінок і 190 – у чоловіків. Їм безперечно підійдуть стільці Великої Житлої Кімнати в Лос-Тайос.

Численні ілюстрації дивовижних підземних знахідок можна побачити у книзі фон Денікена «Золото богів». Коли Хуан Моріч повідомив про свою знахідку, для дослідження тунелів було організовано спільну англо-еквадорську експедицію. Її почесний радник Нейл Армстронг сказав щодо отриманих результатів:

Ознаки людського життя під землею знайшли, і це, можливо, виявиться головним всесвітнім археологічним відкриттям століття.

Після цього інтерв'ю інформації про загадкові підземелля більше не надходило, а район, де вони розташовані, нині закрито для відвідування іноземців.

Сховища для захисту від катаклізмів, що обрушилися на Землю під час її зближення з нейтронною зіркою, а також від усіляких лих, що супроводжували війни богів, будувалися на всій земній кулі. Дольмени, які є своєрідними кам'яними бліндажами, перекриті масивною плитою і з невеликим круглим отвором для входу, призначалися для тих же цілей, що й підземні споруди, тобто служили як притулок. Ці кам'яні будівлі знаходять у різних частинах світу – Індії, Йорданії, Сирії, Палестині, Сицилії, Англії, Франції, Бельгії, Іспанії, Кореї, Сибіру, ​​Грузії, Азербайджані. При цьому дольмени, розташовані в різних куточках нашої планети, напрочуд схожі один на одного, немов виготовлені за типовим проектом. Згідно з переказами та міфами різних народів, їх будували карлики, а також люди, але в останніх будівлі виходили більш примітивними, оскільки вони використовували грубо оброблені камені.

При будівництві цих споруд іноді робилися спеціальні прошарки, що гасили коливання під фундамент, які захищали дольмени від землетрусів. Наприклад, давня будівля, розташована в Азербайджані біля села Горикиді, має два демпфуючі яруси. У єгипетських пірамідах теж виявлено камери, заповнені піском, які служили для цих цілей.

Вражаюча і точність припасування масивних кам'яних плит дольменів. Навіть за допомогою сучасних технічних засобів зібрати дольмен із готових блоків дуже складно. Ось як А. Формозов описує у книзі «Пам'ятники первісного мистецтва» спробу перевезти один із дольменів:

У 1960 році вирішено було перевезти з Ешері якийсь дольмен до Сухумі – у двір абхазького музею. Вибрали найменший та підвели до нього підйомний кран. Хоч як закріплювали петлі сталевого троса до покривної плити, вона не рухалася з місця. Викликали другий кран. Два крани зняли багатотонний моноліт, але підняти його на вантажівку їм виявилося не під силу. Рівно рік дах лежав в Ешері, чекаючи, коли в Сухумі прибуде більш потужний механізм. У 1961 році за допомогою нового механізму все каміння занурили на автомашини. Але головне було попереду: зібрати будиночок заново. Реконструкцію здійснено лише частково. Дах опустили на чотири стіни, але розгорнути його так, щоб їхні краї увійшли в пази на внутрішній поверхні покрівлі, не змогли. У давнину плити були пригнані одна до одної настільки близько, що клинок ножа між ними не пролазив. Тепер тут лишився великий зазор.

В даний час у різних регіонах планети виявлено численні древні катакомби, невідомо коли і ким вириті. Існує припущення, що ці підземні галереї багатоярусні утворилися в процесі вилучення каменю для будівництва будівель. Але навіщо було витрачати титанічний працю, видовуючи блоки з найміцніших гірських порід у вузьких підземних галереях, коли поблизу є такі ж гірські породи, причому розташовані безпосередньо на земній поверхні?

Стародавні катакомби знайдені під Парижем, в Італії (Рим, Неаполь), Іспанії, на островах Сицилія та Мальта, у Сіракузах, Німеччині, Чехії, Україні, Криму. Російським товариством спелеологічних досліджень (РОСІ) проведено величезну роботу зі складання кадастру штучних печер та підземних архітектурних споруд на території колишнього Радянського Союзу. В даний час вже зібрані відомості про 2500 об'єктів катакомбного типу, що належать до різних епох. Найдавніші підземелля датуються 14 тисячоліттям до н. е. (Урочище Кам'яна могила у Запорізькій області).

Паризькі катакомби – мережа звивистих штучних підземних галерей. Їхня загальна протяжність – від 187 до 300 кілометрів. Найдавніші тунелі існували ще до Різдва Христового. В епоху Середньовіччя (XII століття) у катакомбах стали видобувати вапняк та гіпс, внаслідок цього мережа підземних галерей була значно розширена. Пізніше підземелля використовувалися для поховання померлих. Нині під Парижем останки близько 6 мільйонів людей.

Підземелля Риму, можливо, дуже давні. Під містом та його околицях знайдено понад 40 катакомб, вирубаних у пористому вулканічному туфі. Протяжність галерей, за найскромнішими оцінками, становить від 100 до 150 кілометрів, а, можливо, і перевищує 500 кілометрів. За часів Римської імперії підземелля використовувалися для поховання померлих: у галереях катакомб та численних окремих похоронних камерах налічується від 600 тисяч до 800 тисяч поховань. На початку нашої ери в катакомбах розташовувалися церкви та каплиці ранньохристиянських громад.

На околицях Неаполя виявлено близько 700 катакомб, що складаються з тунелів, галерей, печер та секретних ходів. Найдавніші підземелля датуються 4500 роком до зв. е. Спелеологи виявили під землею водопроводи, акведуки та цистерни для води, приміщення, де раніше зберігалися запаси продуктів. У роки Другої світової війни катакомби використовувалися як бомбосховища.

Однією з визначних пам'яток стародавньої мальтійської культури вважається Гіпогеум - підземний притулок катакомбного типу, що йде на кілька поверхів у глибину. Протягом століть (між 3200 і 2900 роками до н.е.(наша ера)) його довбали в твердій гранітній породі за допомогою кам'яних знарядь. Вже нині нижньому ярусі цього підземного міста дослідники виявили останки 6 тисяч жителів, похованих з різними ритуальними предметами.

Можливо, загадкові підземні споруди використовувалися людьми як сховищ від різних катаклізмів, що відбувалися Землі неодноразово. Описи грандіозних битв між інопланетянами, що відбувалися в далекому минулому на нашій планеті, наводять на думки про те, що підземелля могли служити бомбосховищами або бункерами.

Стародавні люди будували міста не лише на землі, а й під землею. Цього висновку дійшла експедиція Ернста Мулдашева.

Минулого разу, Ернст Ріфгатович, ви розповідали, що знайшли під час експедиції кілька підземних міст. Навіщо нашим далеким предкам потрібні були підземні споруди, заховані на багатокілометровій глибині?

Практично у всіх легендах світу, чи то Схід, Латинська Америка, Греція чи Сирія, йдеться про існування підземного світу. Особливо цікавим є давньовавилонське уявлення про світ. Шумери виділяли наземний світ і три складові підземного світу - підземний світ як такий, підземний океан і світ мертвих. Причому з описів можна зрозуміти, що підземний світ як такий є найімовірніше легендарна Шамбала, де живуть багатоликі люди всіх людських рас, що існували на Землі, а світ мертвих - люди в стані Соматі, які за допомогою медитації змогли "самозаконсервувати" своє власне тіло, щоб стати представниками генофонду людства, що страхує людей у ​​разі глобальних катастроф. Вважається, що підземний світ набагато сильніший за наземний світ, де живемо ми.

Чи можна знайти реальні докази існування підземного світу?

Таких доказів нам вдалося знайти чимало. Наприклад, коли в місті Дамаску будували автомобільний тунель, то виявили потужну стіну, що сягає глибини землі. Будівельників це зацікавило, і вони почали заглиблюватись по ходу стіни. Пройшовши 10-20 метрів, вони кинули цю витівку - стіна йшла казна-куди вглиб. Таких глибоких фундаментів, як відомо, не буває, та й високих будівель, що потребують потужного фундаменту, у Дамаску немає.

У районі храму Абідос (Єгипет) розкопки призвели до виявлення дивних кам'яних конструкцій, складених із рівно витесаних кам'яних блоків вагою в десятки та сотні тонн. Археологи заглибилися більш ніж на 20 метрів, але стіни сягали набагато глибше.

У районі піраміди Джоссера (Єгипет) розкопки призвели до виявлення величезних прямокутних колодязів (близько 10 метрів у поперечнику), викладених з каміння та мегалітичних плит вагою до 1000 тонн, що йдуть углиб казна-куди.

У районі піраміди Хеопса, де теж ведуться розкопки, ми бачили величезні овальні простори, обгороджені мегалітичними плитами вагою до 1000 і більше тонн, які йдуть у глиб землі.

У Баальбекському храмі (Ліван) поряд зі стіною, складеною з блоків вагою до 2000 тонн, є вхід до підземного лабіринту, куди нікого не пускають, щоб люди не загинули.

До цього слід додати, що у Латинській Америці під багатьма монументами існують підземні будови. Острів Великодня пронизаний підземним лабіринтом.

Складається враження, що давні люди будували свої міста та храми не лише на землі, а й під землею, щоб... можливо, поєднатися з легендарною Шамбалою. Хто знає?!

Ви вважаєте, що мегалітичні будови створили гіганти, сліди яких ви бачили у Сирії? Але проходи всередині підземель і всередині пірамід дуже вузькі! Гігант не зможе там пройти.

Але є й широкі проходи. А вузькі проходи, на мою думку, створені не для людей, а для "куль Прани". Адже не можна виключити того, що людське тіло може жити в дематеріалізованому стані! Та й види енергій у давнину, напевно, були іншими... наприклад, енергія часу, що виробляється спеціальними машинами.

Про те, як працювала машина часу і навіщо її використовували давні, читайте у найближчих номерах "АіФ".

Жовтень 7th, 2017

Грустина — місто, що існувало біля сучасного Томська за часів початку освоєння Сибіру російськими першопрохідниками. Грустина згадується у Записках про Московію Сигізмунда фон Герберштейна, у дослідженнях з давньоруської історії А.Х. Лерберга, позначена на опублікованих у західній Європі в XVI-XVII століттях картах Сибіру (зокрема, на картах Герарда Меркатора, Абрахама Готелію, Петруса Бертіуса, Йодокуса Хондіуса, Гійома Деліль та інших). Якихось відомостей про Грустине в давньоруських літописах і російських картах відсутні.

Російські козаки, що поставили в 1604 р. Томську фортецю, ніякого міста тут не виявили, проте письмовий голова Гаврила Писемський та син боярський Василь Тирков відзначили крайню порушеність природного ландшафту. Академік Петро Симон Паллас, відомий «нечуваною» спостережливістю, в 1760 відзначив неприродність томського ландшафту - нескінченні «горби і ями».

За чотири століття існування Томська ознаки колишнього проживання тут відзначали неодноразово. Це, по-перше, облагороджена рослинність - берези, глід, коноплі; по-друге, археологічні пам'ятки палеоліту, неоліту, бронзи, заліза, раннього, розвиненого та пізнього середньовіччя. Але є й найважливіші докази існування древнього міста дома Томска. Йдеться про стародавні дотомські цвинтарі та про катакомбне місто під Томськом.

Прокладання різних комунікацій призвело до виявлення величезної кількості поховань людей. Тільки на території козацької Томської фортеці було виявлено 350 трун-колод.

Прозектор Імператорського Томського університету С.М.Чугунов, який в антропологічних цілях вивчав виявлений кістковий матеріал, не переставав дивуватися своєрідності похоронного обряду «первотомичів». По-перше, у переважній більшості небіжчиків, як не шукав Чугунов у трунах-колодах, не виявлялося хрестиків. По-друге, у колодах, поряд зі скелетами покійників, виявлялися кістки свійських та диких тварин: корів, коней, лосів та оленів. По-третє, колоди були обернуті до берести. По-четверте, значної частини небіжчиків захоранивались головами, повернуті праворуч, тобто. лежать по-сарматськи на правому скроні. По-п'яте, місцями труни-колоди розташовувалися штабелями до семи штук один на одному. Деякі колоди знаходилися в невеликих цегляних склепах з розмірами цегли 27,5 х14, 5х7, 0 см. В одній труні-колоді покійники лежали валетом. Декілька десятків покійників, похованих без трун у глибоких могилах головами на захід, також мали голови повернутими праворуч. Цих-то і порахували татарами, проте Чугунов за будовою черепів відкинув їхню приналежність до татар.

Неважко бачити, що похоронний обряд відповідає православному і, отже, належить людям, котрі жили тут до становлення Томська. Цими людьми були, найімовірніше, суми.

Хто збудував місто Грустіну? Якому етносові він належав? У І.Гондіуса щодо цього є вельми певний вислів. Напис з його карті 1606 р. поруч із Грустиной говорить: «У цьому холодному місті живуть разом татари і росіяни».

Про місто, побудоване Франграссіоном, мабуть, до початку війни з Іраном, у міфах наводиться одна надзвичайно важлива подробиця: своє місто він облаштував під землею. У «Бундахішні» наводиться таке: «Гора Бакуїр - та сама гора, яку Фрасійак Тур (так називали Франграсіона в пізніших джерелах. - Н.Н.) використовував як фортеця, зробивши собі житло всередині неї; а в дні (царювання) Йима міріади сіл і міст були споруджені в долині її »(Рак І.В. Міфи древнього і ранньосередньовічного Ірану. - СПб.; М.: журнал «Нева», «Літній сад», 1998). За однією з легенд, саме в печері після взяття міста іранцями був схоплений Франграсіон і страчений. В Авесті, до речі, недвозначно говориться, що Франграсіон лише продовжив традицію Єми будівництва міст під землею.

Отже, згідно з іранськими джерелами, місто Грасіона мало підземну частину, і, мабуть, ця частина була дуже великою. Це сильно зміцнює версію у тому, що Томськ поставлено дома найдавнішого міста Грасіони. Згідно з усною народною традицією, під Томськом розташовано безліч підземних ходів, проходять вони і під річкою Том'ю. Поголос стверджує, що розміри цього підземного об'єкта перевищують розміри сучасного Томська — від гирла річки Киргизки на півночі до гирла річки Басандайки на півдні. За час існування Томська мала місце незліченна кількість випадків виявлення підземних ходів.

До них належить виявлення в 1888 р. цегляного склепіння на аршинній глибині у дворі столоначальника казенної палати Б.Б.Орлова наприкінці Нової вулиці (нині пров. Орловський). Ця знахідка вивчалася директором університетської наукової бібліотеки археологом С.К. Кузнєцовим, які дійшли висновку, що розкрито початок підземного ходу. Розмір підземних ходів такий великий, що у них вільно могли заїжджати, або навіть роз'їжджатися трійки коней. Згідно з «Тобольськими губернськими відомостями» (кінець XIX ст.) у Томську від поштамту до Лагерного саду простежується гігантський підземний хід, названий «томським метро».

У садибі на вул. Шишкова, 1 виявлено вихід до річки, закритий кованим залізними дверима.

Біля Південного переїзду екскаваторник звернув увагу на діру, що відкрилася в землі, і зістрибнув поцікавитися. У підземному ході він виявив скриню зі старовинними іконами та книгами. Об'єм ґрунту, витягнутого із землі при будівництві підземного об'єкта, становить багато тисяч кубічних метрів, що відповідає багатьом десяткам погонних кілометрів катакомб. У 1908 р. «в Томську в крутому березі річки Томі знайдено печеру, в якій виявлено кістяк монгола, що чудово зберігся, одягненого в дерев'яні бойові обладунки і в низький шолом з кінської шкіри. Біля скелета лежать короткий спис, цибуля і сокира. Знахідка передана Томському університету» («Петербурзький листок» N277, 1908). Правда, дуже сумнівно, що цей воїн ставився до татаро-монголів, у яких озброєння було вже набагато менш досконалим. Його дерев'яні обтягнуті шкірою обладунки характеризують радше гуннську епоху. Але тоді «печера воїна» давніша за Томськ більш ніж на тисячоліття.

Вражаюче, але у 2000 р. у МАЕС ТДУ не збереглося жодних слідів цієї унікальної знахідки.
Існує план-експлікація Томська (1765), складена геодезії прапорщиком Петром Григор'євим. На карті дуже виразним малюванням показані так звані «горбики». У зв'язку з кожним «горбком» існують легенди про наявність у надрах підземних ходів неймовірної глибини. Судячи з обсягу «горбків», довжина підземних споруд під Томськом становить сотні кілометрів. А якщо Воскресенська гора теж має насипний характер, то ці обсяги наближаються до астрономічних.

У зв'язку з цим, враховуючи постійний інтерес ВЧК, КДБ, ФСБ до підземних міст, доречне питання: чи не цей підземний об'єкт мав на увазі перебіжчик Олег Гордієвський у своєму інтерв'ю «АіФ» (N30, 2001). У відповідь на запитання Зотова «Який головний секрет КДБ не розкритий досі?» Гордієвський відповів: «Підземні комунікації спецслужб. Я знаю, що КДБ має під землею грандіозні споруди, цілі міста, рівних яким просто не існує».

Якщо ці споруди створювалися самими спецслужбами, то нехай вони ними, як і раніше, і володіють. А якщо вони створювалися тисячоліття тому, якщо це наша історія?

…У 1999 р. ЗМІ повідомили про відкриття новосибірськими археологами древнього міста, що у Здвинском районі Новосибірської області березі озера Чича. На аерознімках було виявлено велику аномалію. Геофізичні дослідження підтвердили наявність великого археологічного об'єкта площею 600-650х400 м. Бронзові ножі, залізні вироби, різні знаряддя, прикраси, кераміка датували місто 800 р. до н.
У місті було розвинене металургійне виробництво, про що свідчить сильний шлаковідвал.

Таємниці підземного царства

Щоб зрозуміти, хто, коли і навіщо рив підземні ходи під Томськом, нам доведеться заглибитися в маловідому історію нашого краю. Є підстави припускати, що томські катакомби — це не тікачі, не купецькі забави і не розбійницькі похорони, а підземне місто, створене задовго до становлення Сибірських Афін.

Артанія, або загибель третьої Русі

Почнемо з того, що в дочингізове час на території, де через 400 з лишком років була створена Томська губернія, існувало християнське царство. Правив у цій державі цар Іван, а по сусідству розташовувався Кара-Китай, у якому були дві провінції: Ірканія та Готія, а жителі також сповідували християнство. У своєму листі до візантійського імператора Мануїла Комніна він називав свою країну «Три Індії» і розповідав про неї всякі дива. Лист до Візантії надійшов якимись манівцями, написаний він був арабською мовою. Його перевели латиною і переправили папі Олександру III і Фрідріху Барбаросе Рижебородому. У вересні 1177 року папа Олександр III відправив із посланням до царя Івана лейб-медика магістра Пилипа, експедиція якого загубилася безслідно на теренах дикої Азії. З «Книги пізнання», написаної безіменним іспанським ченцем у середині XIV століття, ми дізнаємося, що християнське Іванове царство називалося Ардеселіб, яке столиця — Грасіона, що означає, за твердженням ченця, «слуга хреста», а насправді походить від слова грас - "зелень, трава, молоді пагони". Коренева основа «ард» у слові Ардеселіб дає підстави припускати, що християнське Іванове царство — легендарна Артанія, у пошуках якої збився з ніг вчений світ.

Арабські та перські вчені тисячоліття тому повідомляли про те, що їм відомі три російські землі: Куявія (Куябія, Куяба), Славія (ас-Славія, Салау) та Артанія (Арсанія, Арта, Арса, Уртаб). Більшість вітчизняних істориків вважають, що Куяба є державним об'єднанням східнослов'янських племен Середнього Наддніпрянщини, столицею якого був Київ. Славія ототожнюється одними із областю розселення ільменських словен, іншими – з Югославією. Щодо Третьої Русі, — Артанії, її локалізація донедавна була абсолютно невизначеною. Можливо, це було зумовлено тим, що артанські купці нічого не розповідали про свою країну і нікому не дозволяли себе проводити, а тих, хто проникав до Артанії, самовільно просто топили в річці. Купці ж привозили з Третьої Русі чорних соболів, свинець та дуже цінні мечі, які після згинання колесом випрямлялися знову. Згадка про ці речі виводила дослідників, які шукали Артанію, на томську землю по сусідству з Кузнецком, де споконвіку процвітала металургія. Навіть московський цар спочатку брав данину з ковалів умільців не хутрами, а залізними виробами. Тут же, у Пріоб'є, за старих часів проживали хозари та булгари, що переселилися до кінця першого тисячоліття до Східної Європи.

Лише останнім часом, після зіставлення Артанії з Ардеселібом, а Суми з Грасіоною, припущення у тому, що Третя Русь розташовувалася на томській землі, знайшло своє підтвердження. Справа в тому, що столиця Артанії Грасіона (у транскрипції Грустіна) показана на всіх середньовічних картах Західного Сибіру, ​​складених західноєвропейськими картографами. На картах Г. Меркатора, І. Гонді-уса, Г. Сансона, С. Герберштейна це місто стоїть на правому березі Обі в її верхів'ях. Найбільш детально Грустіна показано на карті французького географа Г. Сансона, опублікованій у Римі 1688 року. На цій карті позначено річку Том, і місто Грустіна розташоване біля її гирла. Ймовірно, що назва Грустина пізніше, що утворилося з допомогою християнізації первинно «зеленопасовищної» Грасіони не без бажання побачити у цій назві «місто хреста». Отже, вважатимуться встановленим, що Артанія — Третя Русь — розташовувалася томській землі.

Ф.І. Страленберг та А.Х. Лерберг вважали, що Грустина розташовувалася дома Тоянова міста на лівому березі Томі навпроти Томська. «Думка наша, що ці еуштинці, або гаустині суть грустинці, підтверджується тим, що ми тут знаходимося в такій області, котра колись не тільки в Сибіру, ​​але й у південних азіатів була у великій славі, за гарним станом жителів оные».

У 1204 році христинське царство в Томському Приоб'ї було, можливо, знищено Чингісханом. Однак сліди колишнього життя на берегах Томі збереглися до приходу козаків та становлення Томська у 1604 році. На томських пагорбах навпроти Тоянова містечка були луки і «березові гаї, упереміж з модриною, сосною, осиною та кедром». На цих луках Тоянови еуштинці пасли табуни своїх коней і брали для господарських потреб кропиву та коноплі. Аналогічним чином описували місцеву деревну рослинність на шляху від Тари до Томська полонені шведи на початку XVIII століття: кедр, модрина, береза, ялина, різні чагарники.

Нагадаємо, що береза ​​зазвичай тяжіє до ріллі, тобто оброблюваним землям, а кропива і коноплі супроводжують людське житло. Значить було кому копати підземні ходи. І в старовинних книгах є згадки про ці ходи чи, краще сказати, про підземне місто. Але про все по порядку.

Чорний народ підземного міста

Австрійський посланник у Москві хорват Сигізмунд Герберштейн на підставі розпитувань російських людей, що побували за Камнем (Уралом), і з так званого «Сибірського шляховика», що потрапив до його рук, писав у «Записках про Московитські справи», опублікованих у Відні в 1549 році, про те , Що до грустинцам приходять торгувати чорні люди, які не володіють загальновизнаною мовою, і приносять перли та дорогоцінні камені. Очевидно, саме ці люди були майстерними металургами, і саме вони згадуються в алтайських і уральських легендах під ім'ям чуді — народу, який мав темний колір шкіри і пішов під землю. Відомий російський художник, учений та письменник Н.К. Реріх у книзі «Серце Азії» наводить таку легенду. Жив колись у хвойних лісах Алтаю народ із темним кольором шкіри, чудою називався. Високий, статний, що знає таємну науку землі. Але ось стала в тих місцях рости біла береза, що за давнім пророцтвом означало швидкий прихід сюди білого народу та їхнього царя, який встановить свій порядок. Люди викопали ями, поставили стійки, навалили зверху каміння. Зайшли до укриття, вирвали стійки та камінням засипалися.

Про контакти з народом, що пішов під землю, свідчить наступний пасаж з книги «Про людей незнаних на Східній країні», написану, на думку фахівців, ще в 14 столітті: «Верх та жреки великі. з вогні. І виходять на озеро. І над тим озером світло чудове. І град великий, а посаду не має. І хто поїде до того граду і тоді чути шюм великий у граді тому, як і в інших градах. І як прийдуть до нього, і людей у ​​ньому немає і шюму не чути нікого. Жодного чого тварина. Але у всяких дровах їсти та пити всього багато і товару всякого. Кому що треба. І він поклавши ціну проти того, та візьме що кому треба і геть відходять. І хто що біс ціни візьме, і геть відійде, і товар у нього погине і обряжається паки у своєму місці. І як інше відходять від того граду і шюм паки чути як і в інших градах ... »

Якщо саме надра Томська пориті підземними ходами, є підстави припускати, що в цитованому тексті мається на увазі річка Том, під якою ходять з вогнем, і Біле озеро, над яким «світло пре-чудове».

До викладеного залишається додати, що ще 111 років тому з-під землі було чути гул і йшло тепле повітря. Ці обставини описані С.К. Кузнєцовим у статті «Цікава знахідка у Томську», опублікованій у «Сибірському віснику» 6 листопада 1888 року. «Вранці 2 листопада у дворі будинку столоначальника казенної палати В.Б. Орлова, що наприкінці Нової вулиці …при копанні ретирадної ями робітники натрапили на цегляне склепіння…» С.К. Кузнєцов наголошував: «Та обставина, що під час огляду ями стовпом піднімалася пара, я схильний вважати за вказівку на існування значної підземної порожнечі, що містить тепліше повітря, ніж зовнішнє». Столоначальнику В.Б. Орлову, який прожив у цьому будинку п'ять років, «часто доводилося переконуватись у існуванні якоїсь загадкової порожнечі під його двором, особливо коли його починав турбувати незрозумілий гул під землею». Очевидно, цими та подібними до них обставинами зумовлені чутки про те, що в томських катакомбах досі живуть якісь люди.

Багатьох бентежить наявність цегляних аркових склепінь у підземних ходах, адже перший цегляних справ майстер уставщик-муляр Сава Михайлов прибув до Томська з Тобольська лише у 1702 році, поставив п'ять будинків і був відкликаний до Санкт-Петербурга на будівництво міста на Неві. А будівництво цегляних будинків у Томську відновилося лише за півстоліття. Але англієць Джон Белл Антермонський, відряджений до дипломатичної місії до Китаю капітана лейб-гвардії Лева Васильовича Ізмайлова, згадує інше. Проїжджаючи через Томськ в 1720 році, він зустрів тут одного бугровщика (так називалися в Сибіру грабіжники стародавніх курганів), і той розповів йому, що одного разу несподівано наткнувся на склепінний склеп, де знайшли останки людини з луком, стрілами, списом та іншим озброєнням, лежачи разом на срібній плиті. Коли торкнулися тіла, воно розсипалося в пил» .

Тіло, що «розсипалося в пил», свідчить про тисячолітню давнину останків, а склепіння склепу, мабуть, про те, що цегла будівельникам склепу була відома за ту ж тисячу років до приходу козаків до Сибіру.

Катастрофа, що змінила обличчя Землі

Отже, ми з горем навпіл відповіли на запитання, хто і коли робив підземелля під Томськом. Але залишилося без відповіді питання: навіщо?

Підземні міста відомі в Малій Азії, Грузії, Керчі, Криму, Одесі, Києві, Сари-Камиші, Тибеті та інших місцях. Іноді вражають розміри цих підземних споруд. Так, відкритий років 40 тому підземне місто у містечку Глибокий Колодязь у Малій Азії мав понад вісім підземних поверхів і було розраховане на 20 тисяч населення. У цьому місті було багато вентиляційних колодязів завглибшки до 180 метрів, а також близько 600 гранітних поворотних дверей, що перекривали проходи між відсіками міста. Проникнувши за одну з таких дверей, дослідники виявили підземний тунель, завдовжки шість кілометрів, що упирається в таку саму гранітну засувку.

Будівництво цього міста приписується хетському племені мушків. Навіщо хети будували свої підземні міста? Адже для того, щоб вкладати таку суперколосальну кількість праці, була потрібна така ж суперколосальна ідея. Висловлювалося припущення, що будували вони підземні міста, щоб сховатися від набігів зовнішніх ворогів. Але, по-перше, хети майже 500 років успішно воювали з Єгиптом, Ассирією, Міттані, не програли жодної війни і лише наприкінці поступилися Ассирії частиною своєї території. Однак перед хвилею переселенців з Балкан виявилися безсилими, і приблизно 1200 року до н.е. хетське царство було знищено, навряд чи встигнувши побудувати свої підземні міста, оскільки хети були впевнені у своїй військовій силі.

По-друге, людство, що називає себе розумним, воювало завжди і скрізь. Наслідуючи ідею порятунку від зовнішніх ворогів, логічно було б очікувати повсюдного поширення підземних міст, а цього немає.

Один із найпослідовніших сучасних дослідників Гіперборейської проблеми доктор філософії В.М. Дьомін абсолютно, як на мене, справедливо стверджує, що ідея будівництва підземних міст могла народитися лише під загрозою замерзання. Йдеться про північну Прародину цивілізованого людства, що носить у культурах різних народів різні назви: Гіперборея, Скандія, Арьяна-Вейджо, Меру, Біловоддя та ін. все нові й нові племена та народи. Похолодання настало, швидше за все, протягом кількох століть. Багато протонародів встигли покинути Прародіну, перш ніж умови проживання в ній стали нестерпними. Закінчуватися цей процес міг або остаточним вимиранням, або швидкою втечею на південь. А ті, хто залишалися, були змушені глибше зариватися в землю, облаштовуючи підземні житла і пристосовуючи їх для тривалого проживання. Так народжувалась технологія будівництва підземних міст. А народи, що йдуть, несли її з собою на нові місця проживання. Цим обумовлено трасування шляху «з Гіпербореї до Греків» підземними містами.

Інший сценарій кліматичної катастрофи - не поступовий, але раптовий, можна знайти в давньокитайському трактаті "Хуайнаньцзи", він наводився вище. Небо нахилилося на північний захід, світила перейшли. Води та мул покрили всю землю.

Цей сценарій похолодання, можливо, був обумовлений раптовим нахилом земної осі через падіння астероїда. Російські оповіді показують, що в глибині народної пам'яті збереглися спогади про таку саме раптову кліматичну катастрофу. Не менш виразні спогади про цю подію є й у білорусів, які розповідають про великий холод, що губив їх далеких предків, про те, що вони, не знаючи вогню, намагалися збирати сонячне світло в долоні та приносити його у свої оселі, але від цього їм не ставало тепліше, і вони перетворювалися на каміння, тобто замерзали.

При другому сценарії похолодання порятунок під землею було єдиним способом уберегтися і вижити, щоб пізніше короткими перебіжками таки піти на південь.

Ті ж, що залишалися, змушені були рятуватися від лютого холоду під землею, будуючи підземні міста. Не випадково в індійських оповідях північна Шамбала-Агарта вважається підземним містом. Не випадкові розповіді новгородців про чудо білооку, що пішла під землю. Показовим у цьому плані є розповідь новгородця Гюряти Роговича, записана в Початковому літописі під 6604 (1096) роком: «Послав я свого юнака в Печору, до людей, які данину дають Новгороду. І прийшов мій юнак до них, а звідти пішов у землю Югорську. Югра ж це люди, а мова їх незрозуміла, і сусідять вони з самоїддю в північних країнах. Югра ж сказала хлопцеві: «Дивне ми знайшли чудо, про яке не чули раніше, а почалося це ще три роки тому; є гори, заходять вони до морської затоки, висота в них як до неба, і в горах тих стоїть клич великий і говір, і січуть гору, прагнучи висіктися з неї; і в горі тій просічене віконце мале, і звідти говорять, але не зрозуміти їхнього язика, але показують на залізо і махають руками, просячи заліза; і якщо хтось дасть їм ніж чи сокиру, вони натомість дають хутра. Дорога ж до тих гір непрохідна через провалля, сніг і ліс, тому й не завжди доходимо до них; йде він і далі на північ».

Коли ці будівельники підземних міст змушені були мігрувати на південь, вони трасували свій шлях підземними містами. Прабатьківщина, на нашу думку, розташовувалася на Таймирі (тай, таючи по хетському «таїти», звідси Таймир — «таємний світ, що пішов під землю»). Основний міграційний шлях лежав на Північному Кавказі, у Причорномор'ї та Малій Азії. Томська земля лежала цьому шляху і, в силу видатних ландшафтно-географических особливостей, служила проміжним накопичувачем в міграційному коридорі. Район Томська – це початок лісостепу. Вихід із північних лісів у степу вимагав крутої зміни життєвого укладу, тому народи-блукачі змушені були зупинятися тут для перебудови укладу. Тут же на Томському палеозойському виступі проходить кордон Західно-Сибірської плити і Томь-Коливанської складчастої області. Саме тут, у місці, чудовому великою кількістю висхідних джерел, настільки шанованих стародавніми, можна було заглиблюватися в землю.

Очевидно, невипадково кореневий збіг у розголосі томської Артанії та арктичної Шамбали-Агарти: він вказує напрям міграції. Подальший рух на південний схід народів, що переселяються, призвів до появи таких топонімів, як Артек у Криму, Арта в Греції. Невипадково також, треба думати, збіг таких іспанських і португальських топонімів, як Орта, Ортегаль, Ортігейра, Ардила. Збіг цих топонімів обумовлено переселенням вестготів на Піренейський півострів на початку п'ятого століття. Такий люб'язний нашому серцю Д'Артаньян також, мабуть, отримав своє ім'я завдяки сибірській Арті.

Деякі сміливі дослідники висловлюють думку, що слова «орда» та «орден» також походять від «арти». Щодо орди питань немає, настільки ця спорідненість термінів очевидна. Якщо ж і слово «орден» походить від «арти», то це могло б пояснити більш ніж пильну увагу, яку надавали підземним містам вітчизняні спецслужби. Наслідуючи зазначену логіку, ордени — це таємні організації, які приватизували стародавні та надзвичайно глибокі знання, що народилися в Прародині. Ці знання стосувалися, перш за все, психофізичних технологій, можливості впливу сили духу на матерію життя.

Світові спецслужби давно зацікавилися всякими таємними товариствами, Орденами і масонськими братствами, що виросли з них. Всім царствующим особам був далеко небайдужим зміст таємного знання, що лежить в основі цих напівєретичних організацій. Це знання могло нести загрозу вірі, монархії та вітчизні. Від таємної поліції Росії інтерес до масонів, тамплієрів та інших таємних орденів через залучених спеціалістів відомства плаща та кинджала плавно передався до керівників ЧК — ОГПУ — НКВС — КДБ — ФСБ. І якщо в середовищі таємних товариств наполегливо циркулювали чутки про те, що таємне знання, що належить Агарті, як і раніше, зберігається в підземних містах, першочекісти не шкодували сил і коштів на вивчення останніх. Відомо, що сам Дзержинський спрямовував консультанта спецвідділу НКВС О.В. Барченко на пошуки підземних міст у Криму та на Кольському півострові, а Гліб Бокий посилав свого суперагента Якова Блюмкіна на експедицію Н.К. Реріха Центральної Азії.