Бунін сонячний удар друкувати. Бунін проти Михалкова

сонячний удар
оповідання
читає Едуард Томан

Бунінську концепцію кохання розкриває і розповідь "Сонячний удар", написана в Приморських Альпах у 1925 році.
Цей твір, як на мене, типовий для Буніна. По-перше, воно побудоване так само, як і багато інших розповідей, і малює переживання героя, у житті якого зустрілося велике почуття.
Отже, розповідь починається зустріччю на теплоході двох людей: чоловіка та жінки. Між ними виникає взаємний потяг, і вони вирішуються на миттєвий любовний зв'язок. Прокинувшись уранці, вони поводяться так, ніби нічого не сталося, і незабаром "вона" їде, залишивши "його" одного. Вони знають, що вже ніколи не побачаться, не надають жодного значення зустрічі, але... щось дивне починає відбуватися з героєм... У фіналі поручик знову опиняється в тій самій обстановці: він знову пливе на кораблі, але відчуває себе старим на десять років». Емоційно розповідь діє на читача разюче. Але не тому, що ми співчуємо герою, а тому, що герой змусив нас замислитися над сенсом буття. Чому герої залишаються нещасливими? Чому Бунін не дає їм права здобути щастя? Чому, переживши такі чудові миті, вони розлучаються?
Розповідь названа "Сонячний удар". Що ж ця назва може означати? Створюється відчуття чогось миттєвого, раптово вражаючого, а тут - і спустошення душі, страждання, нещастя. Це особливо чітко відчувається, якщо порівняти початок та кінець оповідання.
Ціла низка деталей оповідання, а також сцена зустрічі поручика з візником допомагають нам зрозуміти авторський задум. Найголовніше, що ми відкриваємо для себе, прочитавши розповідь "Сонячний удар" - у коханні, яке описує у своїх творах Бунін, відсутнє майбутнє. Його герої ніколи не зможуть здобути щастя, вони приречені страждати. "Сонячний удар" ще раз розкриває бунінську концепцію кохання: "Полюбивши, ми вмираємо...".

Іван Олексійович Бунін
Російський письменник: прозаїк, поет, публіцист. Іван Олексійович Бунін народився 22 жовтня (за старим стилем - 10 жовтня) 1870 року у Воронежі, в сім'ї збіднілого дворянина, що належав до старовинного дворянського роду.
Літературна популярність до Івана Буніна прийшла в 1900 після виходу в світ оповідання "Антоновські яблука". 1901 року у видавництві символістів "Скорпіон" вийшла збірка віршів "Листопад". За цей збірник і за переклад поеми американського поета-романтика Г. Лонгфелло "Пісня про Гайавата" (1898 рік, в деяких джерелах вказано 1896) Російською Академією наук Івану Олексійовичу Буніну було присуджено Пушкінську премію. У 1902 року у видавництві "Знання" вийшов перший том творів І.А. Буніна. 1905 року Бунін, який жив у готелі "Національ", став свідком Грудневого збройного повстання.

Останні роки письменника пройшли у злиднях. Помер Іван Олексійович Бунін у Парижі. У ніч із 7 на 8 листопада 1953 року, за дві години після опівночі його не стало: він помер тихо і спокійно, уві сні. На ліжку лежав роман Л.Н. Толстого "Воскресіння". Похований Іван Олексійович Бунін на російському цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа, під Парижем.
У 1927-1942 роки другою сім'ї Буніних була Галина Миколаївна Кузнєцова, що стала глибоким пізнім прихильністю Івана Олексійовича і написала ряд мемуарних творів ("Грасський щоденник", стаття "Пам'яті Буніна"). У СРСР перші збори творів І.А. Буніна вийшло лише після його смерті - у 1956 році (п'ять томів у Бібліотеці "Вогник").

Розповідь «Сонячний удар» Буніна написано в 1925 році, опубліковано через рік у «Сучасних записках». У книзі описано швидкоплинний роман між поручиком і молодою заміжньою дамою, які познайомилися під час подорожі теплоходом.

Головні герої

Поручник– молодий чоловік, вразливий та палкий.

Незнайомка– молода, гарна жінка, яка має чоловіка і трирічну доньку.

Під час подорожі на одному з волзьких пароплавів поручик знайомиться із прекрасною незнайомкою, яка повертається додому після відпочинку в Анапі. Вона не розкриває свого імені новому знайомому, і на його наполегливі прохання щоразу відповідає «простим чарівним сміхом».

Поручник вражений красою та природною чарівністю своєї попутниці. У його серці розпалюються палкі, пристрасні почуття. Не в силах стримувати їх у собі, він робить жінці дуже недвозначну пропозицію зійти на берег. Несподівано вона легко та невимушено погоджується.

На першій же зупинці вони спускаються трапом теплохода і опиняються на пристані невеликого провінційного містечка. Мовчки їдуть до місцевого готелю, де знімають "страшно задушливий, гаряче розжарений за день сонцем номер".

Не сказавши одне одному ні слова, вони «так несамовито задихнулися в поцілунку», що надалі ще багато років будуть згадувати цю солодку, захоплюючу дух, мить.

Наступного ранку «маленька безіменна жінка», швидко одягнувшись і повернувши втрачену розсудливість, збирається в дорогу. Вона зізнається, що раніше ніколи не опинялася в подібній ситуації, і для неї цей раптовий спалах пристрасті, як затемнення, «сонячний удар».

Жінка просить, щоб поручик не сідав разом із нею на теплохід, а дочекався наступного рейсу. Інакше «все буде зіпсовано», а вона хоче зберегти в пам'яті лише цю ненавмисну ​​ніч у провінційному готелі.

Чоловік легко погоджується і проводжає свою супутницю на пристань, після чого повертається в номер. Однак цієї миті він розуміє, що щось у його житті кардинально змінилося. Намагаючись відшукати причину цієї зміни, він поступово приходить до висновку, що виявився по вуха закоханий у жінку, з якою провів ніч.

Він кидається, не знаючи, чим себе зайняти в глухому містечку. У його пам'яті ще свіжий звук голосу незнайомки, «запах її засмаги і полотняної сукні», контури її міцного пружного тіла. Щоб трохи відволіктися, поручик вирушає на прогулянку, але це не заспокоює його. Несподівано він вирішує написати телеграму своїй коханій, але в останній момент згадує, що не знає "ні прізвища, ні імені її". Все, що йому відомо про незнайомку, так це те, що має чоловіка і трирічну доньку.

Виснажений душевними муками, поручик сідає на вечірній теплохід. Він зручно розміщується на палубі і милується річковими краєвидами, «відчуваючи себе старим на десять років».

Висновок

Тест із розповіді

Перевірте запам'ятовування короткого змісту тестом:

Рейтинг переказу

Середня оцінка: 4.5. Усього отримано оцінок: 547.

Іван Бунін

сонячний удар

Після обіду вийшли з яскраво і гаряче освітленої їдальні на палубу і зупинилися біля поручнів. Вона заплющила очі, долонею назовні приклала руку до щоки, засміялася простим, чарівним сміхом, - все було чудово в цій маленькій жінці, - і сказала:

- Я зовсім п'яна ... Взагалі я зовсім збожеволіла. Звідки ви взялися? Три години тому я навіть не підозрювала про ваше існування. Я навіть не знаю, де ви посідали. У Самарі? Але все одно ви милий. Це в мене голова паморочиться, чи ми кудись повертаємо?

Попереду була темрява та вогні. З темряви бив в обличчя сильний, м'який вітер, а вогні мчали кудись убік: пароплав з волзьким чепурністю круто описував широку дугу, підбігаючи до невеликої пристані.

Поручник узяв її руку, підніс до губ. Рука, маленька й сильна, пахла засмагою. І блаженно і страшно завмерло серце при думці, як, мабуть, міцна і смагла вона вся під цією легкою холстинковою сукнею після цілого місяця лежання під південним сонцем, на гарячому морському піску (вона сказала, що їде з Анапи).

Поручик пробурмотів:

– Зійдемо…

– Куди? - Запитала вона здивовано.

- На цій пристані.

Він промовчав. Вона знову приклала тил руки до гарячої щоки.

– Божевільний…

- Зійдемо, - повторив він тупо. – Благаю вас…

- Ах, та робіть, як хочете, - сказала вона, відвертаючись.

Пароплав, що розбігся, з м'яким стуком ударився в тьмяно освітлену пристань, і вони мало не впала одна на одну. Над головами пролетів кінець каната, потім понесло назад, і з шумом закипіла вода, загриміли схожі... Поручник кинувся за речами.

Через хвилину вони пройшли сонну конторку, вийшли на глибокий, по ступицю, пісок і мовчки сіли в запилену візку. Пологий підйом у гору, серед рідкісних кривих ліхтарів, м'якою від пилу дорогою, здався нескінченним. Але ось піднялися, виїхали й затріщали бруківкою, ось якась площа, присутні місця, каланча, тепло та запахи нічного літнього повітового міста… Візник зупинився біля освітленого під'їзду, за відчиненими дверима якого круто піднімалися старі дерев'яні сходи, старий, неголений лакей. рожевій косоворотці і в сюртуку невдоволено взяв речі і пішов на своїх розтоптаних ногах уперед. Увійшли у великий, але страшно задушливий, гаряче розжарений за день сонцем номер з білими опущеними фіранками на вікнах і двома необпаленими свічками на піддзеркальнику, - і як тільки увійшли і лакей зачинив двері, поручик так рвучко кинувся до неї і обидва так несамовито задихнули , Що багато років згадували потім цю хвилину: ніколи нічого подібного не випробував за все життя ні той, ні другий.

О десятій ранку, сонячного, жаркого, щасливого, з дзвоном церков, з базаром на площі перед готелем, із запахом сіна, дьогтю і знову всього того складного і пахучого, чим пахне російське повітове місто, вона, ця маленька безіменна жінка, так і не сказала свого імені, жартома називала себе прекрасною незнайомкою, поїхала. Спали мало, але вранці, вийшовши з-за ширми біля ліжка, за п'ять хвилин умившись і одягнувшись, вона була свіжа, як у сімнадцять років. Чи збентежена була вона? Ні, дуже небагато. Як і раніше, була проста, весела і – вже розважлива.

- Ні, ні, любий, - сказала вона у відповідь на його прохання їхати далі разом, - ні, ви повинні залишитися до наступного пароплава. Якщо поїдемо разом, то все буде зіпсовано. Мені це буде дуже неприємно. Даю вам слово честі, що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати. Ніколи нічого навіть схожого на те, що трапилося, зі мною не було, та й більше не буде. На мене точно затемнення найшло… Або, вірніше, ми обидва отримали щось на кшталт сонячного удару…

І поручик якось легко погодився з нею. У легкому й щасливому дусі він довіз її до пристані, - якраз до відходу рожевого "Літака", - при всіх поцілував на палубі і ледве встиг схопитися на сходи, що вже рушили назад.

Так само легко, безтурботно і повернувся до готелю. Проте щось змінилося. Номер без неї здався якимось зовсім іншим, ніж був за неї. Він був ще сповнений нею – і порожній. Це було дивно! Ще пахло її добрим англійським одеколоном, ще стояла на підносі її недопита чашка, а її вже не було... І серце поручика раптом стиснулося такою ніжністю, що поручик поспішив закурити і, ляскаючи себе по халявах стеком, кілька разів пройшовся туди-сюди по кімнаті.

- Дивна пригода! - Сказав він уголос, сміючись і відчуваючи, що на очі його навертаються сльози. – «Даю вам слово честі, що я зовсім не те, що ви могли подумати…» І вже поїхала… Безглузда жінка!

Ширма була відсунута, ліжко ще не прибрано. І він відчув, що просто немає сил дивитися тепер на цю постіль. Він зачинив її ширмою, зачинив вікна, щоб не чути базарної говірки і скрипу коліс, опустив білі фіранки, сів на диван... Так, ось і кінець цій «дорожній пригоді»! Виїхала - і тепер уже далеко, сидить, мабуть, у скляному білому салоні або на палубі і дивиться на величезну, блискучу під сонцем річку, на зустрічні плоти, на жовті мілини, на сяючу далечінь води та неба, на весь цей безмірний волзький простір. І вибач, і вже назавжди, навіки. - Бо де ж тепер можуть зустрітися? – «Не можу ж я, – подумав він, – не можу ж я ні з того, ні з сього приїхати до цього міста, де її чоловік, її трирічна дівчинка, взагалі вся її сім'я та все її звичайне життя!» І місто це здалося йому якимось особливим, заповідним містом, і думка про те, що вона так і житиме в ньому своїм самотнім життям, часто, можливо, згадуючи його, згадуючи їхню випадкову, таку швидкоплинну зустріч, а воно вже ніколи не побачить її, ця думка здивувала і вразила його. Ні, цього не може бути! Це було б надто дико, неприродно, неправдоподібно! - І він відчув такий біль і таку непотрібність свого подальшого життя без нього, що його охопив жах, розпач.

"Що за біс! - подумав він, встаючи, знову беручися ходити по кімнаті і намагаючись не дивитися на ліжко за ширмою. - Та що це зі мною? Здається, не вперше - і ось ... Та що в ній особливого і що сталося? Справді, наче якийсь сонячний удар! І головне, як же я проведу тепер, без неї, цілий день у цій глушині?»

Він ще пам'ятав її всю, з усіма найменшими її особливостями, пам'ятав запах її засмаги і полотняної сукні, її міцне тіло, живий, простий і веселий звук її голосу... Почуття щойно випробуваних насолод всією її жіночою красою було ще живе в ньому незвичайно, але тепер головним було все-таки це друге, зовсім нове почуття - те палке, незрозуміле почуття, якого зовсім не було, поки вони були разом, якого він навіть уявити в собі не міг, починаючи вчора це, як він думав, тільки кумедне знайомство, і про якого вже нікому, нікому було сказати тепер! – «А головне, – подумав він, – адже ніколи вже не скажеш! І що робити, як прожити цей нескінченний день, з цими спогадами, з цим нерозв'язним борошном, у цьому богом забутому містечку над тією самою сяючою Волгою, за якою забрав її цей рожевий пароплав!»

Потрібно було рятуватися, чимось зайняти, відвернути себе, кудись іти. Він рішуче одягнув картуз, узяв стек, швидко пройшов, брязкаючи шпорами, порожнім коридором, втік крутими сходами на під'їзд... Так, але куди йти? Біля під'їзду стояв візник, молодий, у спритній піддівці, і спокійно курив цигарку, очевидно, чекаючи на когось. Поручник глянув на нього розгублено і з подивом: як це можна так спокійно сидіти на козлах, курити і взагалі бути простим, безтурботним, байдужим? «Мабуть, тільки я один так нещасний у всьому цьому місті», — подумав він, прямуючи до базару.

Базар уже роз'їжджався. Він навіщось походив по свіжому гною серед возів, серед возів з огірками, серед нових мисок і горщиків, і баби, що сиділи на землі, навперебій зазивали його, брали горщики в руки і стукали, дзвеніли в них пальцями, показуючи їхню добротність, мужики приголомшували його, кричали йому «От перший сорт огірочки, ваше благородіє!» Все це було так безглуздо, безглуздо, що він утік з базару. Він зайшов у собор, де співали вже голосно, весело і рішуче, зі свідомістю виконаного обов'язку, потім довго крокував, кружляв маленьким, жарким і занедбаним садком на обриві гори, над неоглядною світло-сталевою шириною річки... Погони і гудзики його кітеля так напалило , що до них не можна було торкнутися. Околиця картуза була всередині мокра від поту, обличчя палало... Повернувшись у готель, він з насолодою увійшов у велику і порожню прохолодну їдальню в нижньому поверсі, з насолодою зняв картуз і сів за столик біля відкритого вікна, в яке несло жаром, але все-таки віяло повітрям, і замовив бадилля з льодом. Все було добре, у всьому було безмірне щастя, велика радість, навіть у цій спеці і в усіх базарних запахах, у всьому цьому незнайомому містечку і в цьому старому повітовому готелі була вона, ця радість, а разом із тим серце просто розривалося на частини. Він випив кілька чарок горілки, закушуючи малосольними огірками з кропом і відчуваючи, що він, не замислюючись, помер би завтра, якби можна було якимось дивом повернути її, провести з нею ще один, теперішній день, провести тільки потім, тільки потім, щоб висловити їй і чимось довести, переконати, як він болісно і захоплено любить її... Навіщо довести? Навіщо переконати? Він не знав навіщо, але це було потрібніше життя.

Бунін Іван Олексійович

сонячний удар

Іван Бунін

сонячний удар

Після обіду вийшли з яскраво і гаряче освітленої їдальні на палубу і зупинилися біля поручнів. Вона заплющила очі, долонею назовні приклала руку до щоки, засміялася простим, чарівним сміхом, - все було чудово в цій маленькій жінці, - і сказала:

Я зовсім п'яна... Взагалі я зовсім збожеволіла. Звідки ви взялися? Три години тому я навіть не підозрювала про ваше існування. Я навіть не знаю, де ви посідали. У Самарі? Але все одно ви милий. Це в мене голова паморочиться, чи ми кудись повертаємо?

Попереду була темрява та вогні. З темряви бив в обличчя сильний, м'який вітер, а вогні мчали кудись убік: пароплав з волзьким чепурністю круто описував широку дугу, підбігаючи до невеликої пристані.

Поручник узяв її руку, підніс до губ. Рука, маленька й сильна, пахла засмагою. І блаженно і страшно завмерло серце при думці, як, мабуть, міцна і смагла вона вся під цією легкою холстинковою сукнею після цілого місяця лежання під південним сонцем, на гарячому морському піску (вона сказала, що їде з Анапи).

Поручик пробурмотів:

Зійдемо...

Куди? - спитала вона здивовано.

На цій пристані.

Він промовчав. Вона знову приклала тил руки до гарячої щоки.

Божевільний...

Зійдемо, – повторив він тупо. - Благаю вас...

Ах, та робіть, як хочете, - сказала вона, відвертаючись.

Пароплав, що розбігся, з м'яким стуком ударився в тьмяно освітлену пристань, і вони мало не впала одна на одну. Над головами пролетів кінець каната, потім понесло назад, і з шумом закипіла вода, загриміли схожі... Поручник кинувся за речами.

Через хвилину вони пройшли сонну конторку, вийшли на глибокий, по ступицю, пісок і мовчки сіли в запилену візку. Пологий підйом у гору, серед рідкісних кривих ліхтарів, м'якою від пилу дорогою, здався нескінченним. Але ось піднялися, виїхали і затріщали по (мостовий, ось якась площа, присутні місця, каланча, тепло та запахи нічного літнього повітового міста... Візник зупинився біля освітленого під'їзду, за відчиненими дверима якого круто піднімалися старі дерев'яні сходи, старий, небритий лакей у рожевій косоворотці і в сюртуку невдоволено взяв речі і пішов на своїх розтоптаних ногах уперед. увійшли й лакей зачинив двері, поручик так рвучко кинувся до неї і обидва так несамовито задихнулися в поцілунку, що багато років згадували потім цю хвилину: ніколи нічого подібного не випробував за все життя ні той, ні другий.

О десятій ранку, сонячного, жаркого, щасливого, з дзвоном церков, з базаром на площі перед готелем, із запахом сіна, дьогтю і знову всього того складного я пахучого, чим пахне російське повітове місто, вона, ця маленька безіменна жінка, так і не сказала свого імені, жартома називала себе прекрасною незнайомкою, поїхала. Спали мало, але вранці, вийшовши з-за ширми біля ліжка, за п'ять хвилин умившись і одягнувшись, вона була свіжа, як у сімнадцять років. Чи збентежена була вона? Ні, дуже небагато. Як і раніше, була проста, весела і - вже розважлива.

Ні, ні, любий, - сказала вона у відповідь на його прохання їхати далі разом, - ні, ви повинні залишитися до наступного пароплава. Якщо поїдемо разом, то все буде зіпсовано. Мені це буде дуже неприємно. Даю вам слово честі, що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати. Ніколи нічого навіть схожого на те, що трапилося, зі мною не було, та й більше не буде. На мене точно затемнення найшло... Або, вірніше, ми обидва отримали щось на кшталт сонячного удару...

І поручик якось легко погодився з нею. У легкому й щасливому дусі він довіз її до пристані, - якраз до відходу рожевого Літаки, - при всіх поцілував на палубі і ледве встиг схопитися на сходи, що вже рушили назад.

Так само легко, безтурботно і повернувся до готелю. Проте щось змінилося. Номер без неї здався якимось зовсім іншим, ніж був за неї. Він був ще сповнений нею - і порожній. Це було дивно! Ще пахло її гарним англійським одеколоном, ще стояла на підносі її недопита чашка, а її вже не було... І серце поручика раптом стиснулося такою ніжністю, що поручик поспішив закурити і, ляскаючи себе по халявах стеком, кілька разів пройшовся туди-сюди по кімнаті.

Дивна пригода! - Сказав він уголос, сміючись і відчуваючи, що на очі його навертаються сльози. - "Даю вам слово честі, що я зовсім не те, що ви могли подумати..." І вже поїхала... Безглузда жінка!

Ширма була відсунута, ліжко ще не прибрано. І він відчув, що просто немає сил дивитися тепер на цю постіль. Він зачинив її ширмою, зачинив вікна, щоб не чути базарної говірки і скрипу коліс, опустив білі фіранки, сів на диван... Так, ось і кінець цій "дорожній пригоді"! Виїхала - і тепер уже далеко, сидить, мабуть, у скляному білому салоні або на палубі і дивиться на величезну, блискучу під сонцем річку, на зустрічні плоти, на жовті мілини, на сяючу далечінь води та неба, на весь цей безмірний волзький простір. .. І пробач, і вже назавжди, навіки. - Бо де ж тепер можуть зустрітися? - "Не можу ж я, подумав він, не можу ж я ні з того, ні з сього приїхати в це місто, де її чоловік, її трирічна дівчинка, взагалі вся її сім'я та все її звичайне життя!" І місто це здалося йому якимось особливим, заповідним містом, і думка про те, що вона так і житиме в ньому своїм самотнім життям, часто, можливо, згадуючи його, згадуючи їхню випадкову, таку швидкоплинну зустріч, а воно вже ніколи не побачить її, ця думка здивувала і вразила його. Ні, цього не може бути! Це було б надто дико, неприродно, неправдоподібно! - І він відчув такий біль і таку непотрібність свого подальшого життя без нього, що його охопив жах, розпач.

"Що за чорт! - подумав він, встаючи, знову приймаючись ходити по кімнаті і намагаючись не дивитися на ліжко за ширмою. - Та що ж це таке зі мною? Здається, не вперше - і ось... Та що в ній?" особливого і що власне трапилося? Насправді, точно якийсь сонячний удар! І головне, як же я проведу тепер, без неї, цілий день у цьому глушині?"

Він ще пам'ятав її всю, з усіма найменшими її особливостями, пам'ятав запах її засмаги і полотняної сукні, її міцне тіло, живий, простий і веселий звук її голосу... Почуття щойно випробуваних насолод всією її жіночою красою було ще живе в ньому надзвичайно. , але тепер головним було все-таки це друге, зовсім нове почуття - те палке, незрозуміле почуття, якого зовсім не було, поки вони були разом, якого він навіть уявити в собі не міг, починаючи вчора це, як він думав, тільки кумедне. знайомство, і про яке вже нікому, нікому було сказати тепер! - "А головне, подумав він, адже й ніколи вже не скажеш! І що робити, як прожити цей нескінченний день, з цими спогадами, з цим нерозв'язним борошном, у цьому богом забутому містечку над тією самою сяючою Волгою, за якою забрав її цей рожевий пароплав!

Потрібно було рятуватися, чимось зайняти, відвернути себе, кудись іти. Він рішуче одягнув картуз, узяв стек, швидко пройшов, брязкаючи шпорами, порожнім коридором, втік крутими сходами на під'їзд... Так, але куди йти? Біля під'їзду стояв візник, молодий, у спритній піддівці, і спокійно курив цигарку, очевидно, чекаючи на когось. Поручник глянув на нього розгублено і з подивом: як це можна так спокійно сидіти на козлах, курити і взагалі бути простим, безтурботним, байдужим? "Мабуть, тільки я один так страшно нещасний у всьому цьому місті", - подумав він, прямуючи до базару.

Базар уже роз'їжджався. Він навіщось походив по свіжому гною серед возів, серед возів з огірками, серед нових мисок і горщиків, і баби, що сиділи на землі, навперебій зазивали його, брали горщики в руки і стукали, дзвеніли в них пальцями, показуючи їхню добротність, мужики приголомшували його, кричали йому "Ось перший сорт огірочки, ваше благородіє!" Все це було так безглуздо, безглуздо, що він утік з базару. Він зайшов у собор, де співали вже голосно, весело й рішуче, з усвідомленням виконаного обов'язку, потім довго крокував, кружляв маленьким, жарким і занедбаним садком на обриві гори, над неоглядною світло-сталевою шириною річки... Погони і гудзики його кітеля так напалило, що до них не можна було торкнутися. Околиця картуза була всередині мокра від поту, обличчя палало... Повернувшись у готель, він з насолодою увійшов у велику й порожню прохолодну їдальню в нижньому поверсі, з насолодою зняв картуз і сів за столик біля відкритого вікна, в яке несло жаром, але все -таки віяло повітрям, і замовив ботвиню з льодом. Все було добре, у всьому було безмірне щастя, велика радість, навіть у цій спеці і в усіх базарних запахах, у всьому цьому незнайомому містечку і в цьому старому повітовому готелі була вона, ця радість, а разом із тим серце просто розривалося на частини. Він випив кілька чарок горілки, закушуючи малосольними огірками з кропом і відчуваючи, що він, не замислюючись, помер би завтра, якби можна було якимось дивом повернути її, провести з нею ще один, нинішній день, провести тільки потім, тільки потім, щоб висловити їй і чимось довести, переконати, як він болісно й захоплено любить її... Навіщо довести? Навіщо переконати? Він не знав навіщо, але це було потрібніше життя.

За вікном блакитне небо, літо нехай і добігає кінця – можливо це останній, прощальний, залп – але поки що спекотно і багато, багато сонця. І мені згадалася чудова, літня розповідь Буніна «Сонячний удар». Я взяв його і перечитав із самого ранку. Бунін – один із улюблених моїх письменників. Як чудово він володіє своїм «письменницьким мечем»! Яка точна мова, яка у нього завжди соковитий натюрморт описів!

І зовсім не залишає таких позитивних вражень той "Сонячний удар", який зняв за мотивами оповідання Микита Міхалков. Як кінокритик я не міг не згадати і цей фільм.

Порівняємо обидва «удари». Незважаючи на різницю видів мистецтва, кіно та літератури, ми маємо право це зробити. Кіно, як своєрідний синтез динамічної картинки та оповідного тексту (винесемо за дужки музику, вона не знадобиться для розбору), не може обійтися без літератури. Передбачається, що будь-яке кіно, як мінімум, починається зі сценарію. В основу сценарію, як у нашому випадку, може лягти будь-який оповідний твір.

З іншого боку, (на перший погляд, ця думка може бути абсурдною) і література не може обійтися без «кіно»! Це незважаючи на те, що кінематограф з'явився зовсім недавно, на тисячоліття пізніше за літературу. Але я взяв кіно в лапки – його роль виконує наша уява, яка у процесі прочитання тієї чи іншої книги створює всередині нашої свідомості рух зорових образів.

Гарний автор не просто пише книжку. Він бачить всі події, навіть найфантастичніші, на власні очі. Тому такому письменнику віриш. Режисер же свої образи, своє бачення намагається втілити у кіно за допомогою акторів, інтер'єрів, предметів та камери.

У цих точках дотику кіно та літератури ми й можемо порівняти емоції від бунінського оповідання та від фільму, створеного на його основі. І в нашому випадку, ми маємо два абсолютно різні твори. І тут не тільки у вільній інтерпретації, яку дозволив собі режисер – його картина самостійний твір, він безумовно має на це право. Проте…

Однак, подивіться (прочитайте), як швидко і легко у Буніна жінка погоджується на адюльтер. «Ах, так робіть, як хочете!», – каже вона вже на початку розповіді і сходить із поручиком на берег, на одну ніч, щоб потім ніколи не зустрітися, але пам'ятати про їхнє побачення все життя. Яка у Буніна легкість та невагомість! Як точно передано цей настрій! Як ідеально описаний цей любовний спалах, це раптове бажання, ця неможлива доступність і блаженна легковажність!

Як і в кожному бунінському оповіданні, майстерно дано опис провінційного містечка, куди потрапив головний герой. І як точно показаний поступовий перехід від цієї атмосфери дива, що відбулося, до сильної гравітації безмежної туги про минуле щастя, про втрачений рай. Після розлучення для поручика навколишній світ поступово наливається свинцевою вагою, стає безглуздим.

У Михалкова вага ж відчувається відразу. У картині чітко заявлено двомірство до і після Революції 1917 року. Світ «до» показаний світлими, м'якими тонами, у світі «після» – холодні та похмурі фарби, похмуро-сіро-сині. У світі «до» – пароплав, хмаринка, пані в мереживах і з парасольками, тут все і відбувається по фабулі бунінського «удару». У світі «після» – п'яні матроси, убитий павич та комісари у шкірянках – з перших кадрів нам показують «окаянні дні», важкі часи. Але «важкий» новий світ нам не потрібен, зосередимося на старому, де поручик і отримує «сонячний удар», закохується у молоду супутницю. Там у Микити Сергійовича теж все нелегко.

Щоб дати зійтися дамі з поручиком Михалкову знадобилися якісь фокуси, безглуздя, танці та важка пиятика. Треба було показати, як капає з крана вода (у мене, до речі, схожа проблема), і працюють поршні в машинному відділенні. І навіть газовий шарф, що перелітав із місця на місце, не допоміг... Не створив він атмосфери легкості.

Поручнику треба було влаштувати перед жінкою істеричну сцену. Адже важко, Микито Сергійовичу, дуже важко і нестерпно сходяться у Вас чоловік і жінка. Незграбно, незграбно, безглуздо. Так могло статися лише на радянських курортах, а не в Росії, яку Ви, Микита Сергійович, втратили. Іван Олексійович писав зовсім про інше! Поручник вже через три години після знайомства просить даму: «Сходімо!», І вони сходять на незнайомій пристані – «божевілля…» Бунінський поручик ставить рекорд пікапа. А у Михалкова російський офіцер жінок боїться, то перед голою куртизанкою непритомніє (див. «Сибірський Цирюльник»), то сильно напивається, щоб з дамою порозумітися.

Тяжкий по Михалкову та його подальший любовний працю, який Бунін не став описувати, й у цьому теж певна легкість натяку – читач сам усе уявить. А у фільмі камера веде нас до жіночих грудей, рясно усіяних краплями поту - що вони там таке витворяли? Чи меблі в готелі пересували? Пішло! Вульгарно і пішло! Вульгарний і вид з вікна з ранку: сонце, зелений пагорб і стежка, що веде до церкви. Сусально і нудотно. Аж нудить!

Багато сцен, яких немає у Буніна, абсурдні та грубо приліплені. Вони варті лише подиву. Ось, наприклад, фокусник у ресторані на прикладі лимона з кісточкою пояснює поручику теорію «Капіталу» Маркса. Що це за маячня? Ці зайві сцени створюють лише поганий післясмак, начебто бормотухи випив, який сильно вдарив по мізках.

Микита Сергійович, звісно, ​​майстер своєї справи. Цього не можна не визнавати, коли бачиш, як працює його камера, які ракурси вихоплює, як поставлена ​​картинка. І артисти не сказати, що погано грають у фільмі, часом навіть чудово! Але коли все склеюється в єдину картину, то виходить якась мура і каша. Начебто проводиш час у поганому безладному сні.

Міхалков намагається раз-по-раз створювати нову кіномову, але всі її останні фільми дивитися неможливо, це шизофренія, а не кіно. Невдача слідує за невдачею. Так сталося і з його останнім «Сонячним ударом».